Газета «День» наводить передмову до «Колгоспу тварин», яку написав Джордж Орвелл спеціально для українського перекладу книжки (за виданням Орвелл. Колгосп тварин. — Мюнхен: Прометей, 1947, пер. з англ. І.Чернятинського).
ПЕРЕДМОВА АВТОРА ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ
Я отримав прохання написати передмову для перекладу «Animal Farm» на українську мову. Я добре свідомий того, що пишу для читачів, про яких нічого не знаю, та й вони, мабуть, ніколи не мали нагоди довідатись про мене.
Від мене, мабуть, чекають, щоб я розповів у цій передмові, як появився мій «Колгосп Тварин». Перед цим мені доведеться сказати дещо про себе та про події, що крізь них я дійшов до моїх політичних поглядів.
Народився я в Індії у 1903 році. Мій батько був урядовцем англійського адміністративного апарату в Індії, а моя родина, була звичайною собі родиною з тих, що становлять середню верству, себто ту верству, що її членами е військові, священники, урядовці, вчителі, правники, лікарі, тощо. Освіту одержав у Eton, в найкоштовнішій та найбільш снобістичній з англійських public schooly. (Це не прилюдні „народні школи", а якраз щось протилежне: закриті дорогі середні школи з інтернатами, розташовані далеко від міст. До недавнього часу туди приймали майже виключно синів багатих шляхетських родин. Мрією свіжо розбагатілих банкирів 19 ст. було пропхати своїх синків у public school. У школах тих кладуть в великій мірі натиск на спорт, що, мовляв, виробляє панівну, тверду та джентльменську поставу. Між цими школами Eton — особливо славиться. Велінґтон буцімто, сказав, що перемога під Ватерлоо виборена на крікетових грищах Eton. Недавно ще — величезний відсоток людей, що так чи інакше керували Англією, — були вихованці public schools. — пр. перекл.) Проте, я попав туди тільки тому, що був стипендистом. Інакше мої батьки не змогли б мене вчити у школі цього типу.
Швидко після закінчення школи (мені не було ще тоді повних двадцяти років) я виїхав у Бурму і вступив у лави Імперіяльної Поліції в Індії. Це була озброєна поліція чи пак жандармерія, щось дуже подібна на еспанську Guardia Civil чи Guarde Mobile у Франції. На цій службі пробув я п’ять років. Вона була мені не до вподоби і сповнила ненависти до імперіялізму, хоч у той час націоналістичні настрої в Бурмі не відзначались особливою силою, а відношення англійців до бурманців не було особливо пагане. Повернувшись в 1927 р. до Англії у відпустку, я відмовився від старшинського чину і вирішив стати письменником; на початку без особливих успіхів. В 1928-1929 р. р. жив у Парижі й писав повісті, яких ніхто не хотів друкувати (я їх потім усі понищив). У наступні роки жив як щастило, і нераз голод заглядав мені в вічі. Тільки починаючи з 1934 року, зміг утримуватись з заробітків за власні твори. У переходові роки я, бувало, цілими місяцями жив між біднотою, між півзлочинними елементами, що мешкають у найгірших частинах бідних кварталів або снуються по дорогах, жебраючи чи крадучи. Часто через брак грошей мені доводилось перебувати між ними; а втім їхнє життя дуже мене цікавило. Кілька років я посвятив (на цей раз більш систематично) вивченню умовин побуту й праці шахтарів у північній Англії. Більш-менш до 1930 року я не вважав себе за соціяліста. По суті я не мав тоді ясно окреслених політичних поглядів. Я став соціялістом більш через відразу до знедоленого, занедбаного життя бідніших частин промислового робітництва, ніж через теоретичне захоплення пляновим суспільством.
У 1936 році я одружився. Майже того самого тижня почалася громадянська війна в Еспанії. Ми обоє з дружиною виявили бажання поїхати до Еспанії та взяти учать у війні по боці еспанського уряду. Ми зробили це через півроку, коли я закінчив працю над книжкою, що її якраз тоді писав. В Еспанії я пробув біля шости місяців на арагонському фронті, поки мені біля Huesca фашистівський снайпер не прострелив шиї.
У ранньому періоді війни чужинцеві нелегко було розібратися у внутрішній боротьбі, що точилася між ріжними політичними партіями, прихильними до уряду. Через ряд випадкових подій я вступив, як більшість чужинців в Еспанії, не до міжнародньої бригади, а до міліції Р. О. V. М., до т. зв. еспанських троцькістів. Таким чином в половині 1937 р., коли комуністи здобули контролю (чи часткову контролю) над еспанським урядом і почалося переслідування троцкістів, ми обоє з дружиною опинились між переслідуваними. Ми справді мали щастя, що нам вдалося покинути Еспанію живими та ще й не бувши ні разу арештованими; багато з поміж наших друзів розстріляно, інші просиділи довгий час по в’язницях чи просто позникали. Ці переслідування в Еспанії йшли поруч з великими чистками в СССР і були лише їх відгомоном. Суть обвинувачень — (а саме: змова з фашистами) була тут і там однакова; коли йшлося про Еспанію, я мав повні основи знати, що ці обвинувачення неправдиві. Увесь цей досвід був для мене цінною наукою: він показав мені як легко тоталістичній пропаганді керувати опінією освічених верств у демократичних країнах.
Ми обоє з дружиною були свідками, як невинних людей кидали у в’язниці тільки тому, що їх запідозрювали в неправовірних почуваннях. А повернувшсь в Англію, ми побачили, що порівнюючи розсудливі й добре інформовані обсерватори вірять в усякі неймовірні оповідання про змови, зраду та саботажі, про які інформувала преса з московської судової залі.
Я тоді збагнув, ясніше як до того, — негативний вплив Совітського міту на західній соціялістичний рух.
Та тут варто спинитись і окреслити моє становище до совєтського режиму.
Я ніколи не був у Росії і знаю про неї тільки те, що можна довідатись читаючи книжки та часописи. Коли б навіть (уявімо це собі) я мав силу, я не бажав би собі втручатися у совєтські внутрішні справи; я не засуджував Сталіна та його прибічників тільки за те, що вони, мовляв, стосували варварські та недемократичні методи. Воно зовсім можливе, що в тамошніх обставинах вони не могли діяти інакше, навіть, коли й у них були добрі наміри.
Та мені незвичайно залежить на тому, щоб люди на Заході, Европи побачили совєтський режим таким, яким він є. Більш-менш від 1930 р. я не бачу жадної ознаки, що СССР дійсно поступає в напрямку чогось, що можна б обосновано назвати соціалізмом, зате я помічаю дуже багато ознак, що СССР перетворився в гієрархічне суспільство, де володарі мають не більше причин відректися від влади, як яканебудь інша панівна кляса. Назагал робітники та інтеліґенти у країні такій як Англія не розуміють, що СССР сьогодні зовсім інший як у 1917 році частково тому, що не хочуть цього зрозуміти (себто тому, що хочуть вірити, що насправді соціялістична країна десь таки існує), а частково також тому, що відносна свобода і мирність їхнього життя робить тоталізм для них незрозумілим.
Не треба думати, що Англія — справжня демократія. Це капіталістична країна з великими класовими привілеями та (навіть зараз, після війни, що підвела всіх під одну мірку) поважними ріжницями жодо багатства. З другого боку, це країна, де люди вже живуть сотні років укупі і не знають громадянської війни, де закони відносно справедливі, а вісткам і статистикам можна порівнюючи йняти віри, і, нарешті, — де мати опозиційні погляди та висловлювати їх прилюдно не зв’язане з небезпекою. У цій атмосфері середня людина не має дійсного зрозуміння що таке концтабори, масові депортації, ув’язнення без процесу, цензура преси, тощо. Коли вона читає про події в країні такій, як Совєтський Союз, вона перекладає все на мову англійських уявлень і не враховує безсоромної забріханости тоталістичної пропаґанди. Аж до 1939 р., а може ще пізніше, більшість англійського народу неспроможна була розгадати суті нацистівського режиму в Німеччині, а коли йдеться про совєтський режим, — вони у великій мірі оманені й досі.
Це заподіяло поважну шкоду соціалістичному рухові в Англії, а посередні наслідки такої настанови для англійської закордонної політики — жахливі. На мою думку, ніщо так не привело до перекручення давнього, спертого на однаковому всюди розумінні, поняття соціалізму, як погляд, що Росія — соціалістична країна і що кожен вчинок володарів Росії заслуговує вибачення, коли не наслідування.
Тимто за останніх 10 років в мене виробилось переконання, що коли хочемо відродити соціялістичний рух, то знищення совєтського міту є необхідною передумовою для цього.
Незабаром після повернення з Еспанії прийшло мені на думку виступити проти совєтського міту, вживаючи казкової форми, доступної майже кожному читачеві, і що легко можна б перекласти на чужі мови. Такі міркування, трохи неясні, приходили мені вже від деякого часу в голову, коли одного дня (жив я тоді якраз у малому селі) я побачив як малий, може десятилітній, хлопець гнав по вузькій доріжці величезну їзджалу коняку та лупцював її як тільки вона хотіла. звертати у бік. Мені майнуло крізь голову, що коли б тільки оці тварини усвідомили собі свою міць, ми не були б в силі над ними панувати, та що людина визискує тварин майже так само, як багаті кляси визискують пролетаріят.
Продовжуючи прогульку, я взявся перекладати теорію Маркса на мову тваринячих понять. З тваринячої точки погляду, міркував я, клясова боротьба між людьми — чиста омана: коли треба визискувати тварин — усі люди в союзі між собою. Правдива боротьба йде між тваринами й людьми. Здобувши таку вихідну: точку, не важко було побудувати казку. Я не записував її аж до 1943 року, бо інша праця завжди віднімала в мене час. Вкінці а включив у неї деякі події, наприклад, конференцію в Тегерані, що тим часом відбулася. Проте, головні нариси оповідання були чітко накреслені в моїй уяві ще за шість років до їх літературного опрацювання.
Не хочу писати коментаря до оповідання; коли воно само по собі незрозуміле, то є це літературний неуспіх. А втім я хотів, би підкреслити дві точки. Ось перша: окремі епізоди, хоч і, назагал, вірно переспівують історію революції, не тільки спрощені, а й поперемішувані під хронологічним оглядом. Це було необхідно для симетричної побудови оповідання. На другу точку більшість критиків не звернули уваги, може тому, що й я сам не поклав на неї відповідного натиску. Багато читачів закрили книжку під враженням; що вона кінчається цілковитим помиренням між свиньми та людськими істотами. Та не такий був мій намір — навпаки, я нарочито закінчив оповідання гучною бучею. Писав я безпосередньо після тегеранської конференції, що, як усі думали, встановила ліпші відносини між СССР та Заходом. Я особисто не вірив, що ті дружні відносини довго потривають. І, як оказалося, не дуже помилявся.
Не знаю, чи треба мені ще щось казати. Коли ще хто бажає собі подробиць про мене, добавлю, що я удовець і маю майже трьохлітнього сина і що за фахом я письменник та від початку війни заробляю перш за все журналістикою.
Часопис, що до нього найпостійніше дописую — це «Tribune», політично-суспільний тижневик, що репрезентує, загально кожучи, ліве крило Labour Party. Ось мої книжки, що можуть зацікавити ширший загал (це на випадок, коли б комусь з читачів цієї передмови довелось надибати примірники цих книжок): «Дні в Бурмі» (повість про Бурму); «Поклін Каталонії» (звіт з моїх досвідів у еспанській громадянській війні); «Критичні спроби» (есеї, переважно про сучасну популярну англійську літературу, насвітлення в них. більш соціологічне як літературне).
Один із найвпливовіших письменників ХХ століття Джордж Орвелл 65 років тому подарував (1947-го. — Ред.) українцям свою книжку «Колгосп тварин».
Ще до того як цей твір приніс йому світову славу, пан Орвелл відгукнувся на прохання українських біженців у зруйнованій війною Європі і, відмовившись від гонорарів, дав згоду на переклад і навіть фінансово сприяв друку книжки українською мовою.
Молодий український інтелектуал Ігор Шевченко вирішив відійти від дослівного перекладу назви і замість слова «ферма» використав слово «колгосп», що одразу ж промовляло до тогочасних читачів казки-антиутопії.
Видання «Колгосп тварин» стало першим перекладом Animal farm з англійської. Ігор Шевченко, який тоді використовував псевдонім Іван Чернятинський, згодом став авторитетним професором Гарвардського університету в США.
Американська журналістка Андреа Халупа до 65-ї річниці появи книжки опублікувала своє дослідження «Орвелл і біженці: невідома історія «Колгоспу тварин». Для неї один з пожовклих примірників «Колгоспу тварин» — сімейна реліквія. У ті перші місяці після Другої світової війни Джордж Орвелл звертався і до її близьких, які перебували в одному з таборів переміщених осіб у Німеччині.
«Я отримав прохання написати передмову для перекладу Animal Farm на українську мову. Я добре свідомий того, що пишу для читачів, про яких нічого не знаю, та й вони, мабуть, ніколи не мали нагоди довідатись про мене», почав своє звернення до українців британський письменник.
Андреа Халупа каже, що українці наголошували Орвеллу, що його особисте пояснення сприяло би розбудові довіри людей, які на власному досвіді бачили, що протистояння ідей може супроводжуватися брехнею і навіть кривавим насильством.
Деякі дослідники вважають, що один із героїв «Колгоспу тварин» фермер Джонс не випадково має таке ж прізвище, що і британський журналіст Гарет Джонс — один зі жмені західних репортерів, який особисто здобув свідчення про Голодомор 1930-х років в Україні. Гарет Джонс відверто писав про сталінські репресії у Радянському Союзі і загинув за незвичайних обставин далеко від рідного Уельса.
Сам Джордж Орвелл у передмові до українського видання «Тваринної ферми» не згадує колеги-журналіста, але він, очевидно, читав його репортажі і наголосив: «...щоб люди на заході Європи побачили радянський режим таким, яким він є... Назагал робітники та інтелігенти у такій країні, як Англія, не розуміють, що СРСР сьогодні зовсім інший, ніж 1917 року, частково тому, що не хочуть цього зрозуміти (себто тому, що хочуть вірити, що насправді соціалістична країна десь таки існує)...»
Джордж Орвелл завжди мав загострене прагнення до справедливості і вважав існування привілейованих класів злом. Він часто називав себе соціалістом, але раніше, ніж більшість людей, побачив, що сталінізм є тиранією, а комуністи у Радянському Союзі гаслами соціальної справедливості і прогресу прикривали своє прагнення до влади й світової експансії.
Письменник, який для однієї зі свої книжок досліджував життя британських шахтарів, усвідомлював і вади політичної системи Заходу. Він пояснював українським читачам, що в Англії також існують привілеї, які доступні вузькому класу людей, але зауважував: «...з іншого боку, це країна, де люди вже живуть сотні років укупі і не знають громадянської війни, де закони відносно справедливі, а вісткам і статистикам можна порівняно йняти віри, і нарешті — де мати опозиційні погляди та висловлювати їх прилюдно не зв’язане з небезпекою».
Доля «Колгоспу тварин», який вийшов друком у серпні 1947 року в українському видавництві «Прометей» у Німеччині, була нелегкою.
Американська військова адміністрація намагалася конфіскувати п’ятитисячний наклад, вважаючи видання пропагандою. Частина вилучених книжок була за домовленістю з репатріаційними комісіями СРСР передана радянським військовим і, очевидно, знищена.
Але завдяки винахідливості біженців книжок уціліло досить, щоб вони дійшли до читачів і навіть стали частиною навчальних програм для українських дітей у табірних школах. Згодом книжечки з промовистим малюнком на обкладинці помандрували світом разом із українцями.
Примірник «Колгоспу тварин» має також Британська бібліотека у Лондоні, яка володіє однією з найповніших колекцій українських книжок у світі.
Андреа Халупа каже, що коли фахівці побачили її сімейну реліквію, то застерегли, що без спеціального догляду книжка упродовж іще кількох десятків років просто розсиплеться. Дослідження Андреї Халупи вийшло не на папері, а у вигляді електронної книжки.
КОМЕНТАР
АНГЛІЙЦІ ПОКАЗАЛИ НАЙБІЛЬШУ ГРОМАДСЬКУ СМІЛИВІСТЬ
Євген СВЕРСТЮК, політв’язень радянського режиму, громадський діяч:
— «Колгосп тварин» — це сатира на комуністичну систему, на комуністичну «казарму», на Жовтневу революції та її прожекти. Ця сатира грала надзвичайно важливу роль, тому що багато людей знали, що це за країна і що це за режим, але так гостро і так глибоко, мабуть, жоден сатирик не сягав. Орвелл зміг образно показати ці процеси як перемогу свиней, які створили свою свинячу конституцію і навіть проголосили рівність — всі свині рівні, але є рівніші.
Джордж Орвелл належить до письменників сатиричного плану і, великою мірою, до соціальних філософів. І, крім цього, це чоловік великої одваги. Тому що він написав «Колгосп тварин» саме в той час, коли між Англією і СРСР існував союз. Взагалі англійці дали приклад найбільшої громадської сміливості. Якщо ми беремо літературну ниву, то Орвелл — це лицар думки і письменник великого таланту. Треба читати не тільки цю книжку, а й його подорожні нотатки, де він дуже проникливо подає історію занепаду духу в ХХ ст. Це письменник, чиї книжки варто перечитувати.
Треба сказати, що освічені українці читали цей твір й англійською мовою. Що стосується українського перекладу, то в Україну вттой час він не мав шансів потрапити. І це цілком зрозуміло. Така сатира дає пояснення атмосфери, розставляє акценти, дає оцінки, які, у свою чергу, беруть на озброєння ціла армія журналістів.
Ця книжка не про тоталітарну систему, а про «пролетарії всіх країн єднайтесь», про людей малоосвічених, малорозвинених, людей, які не ознайомлені з принципами закону і права. Ці далекі від принципів моралі люди влаштовують свою революцію і встановлюють порядок відповідно до своїх недорозвинених, примітивних, утилітарних понять. І цей порядок вони хочуть нав’язати іншим. Це було надзвичайно важливо у війну, тому що сталінські перемоги були дуже розрекламованими у всьому світі, і СРСР почали сприймати як партнера серйозно і на рівних, замовчувати його усім відомі злочини. В той самий час, вільна преса давала інформацію про СРСР набагато ширшу, набагато правдивішу, ніж ми тут собі могли уявити. Там практично все знали, там кваліфіковані журналісти писали про колективізацію, про Голодомор. Там була добра інформація, але вона замовчувалася. І у війну, і після війни вплив Сталіна був настільки великим, що навіть і мови не могло бути про те, щоби порівнювати його з гітлерівським режимом. Тобто переможця не можна було порівнювати з переможеним. Разом з тим, у світі прекрасно знали, що цей режим ще брутальніший, ніж європейський фашизм. І треба було називати речі своїми іменами — всупереч моді, всупереч політичній кон’юнктурі, всупереч духові часу. І в тому розумінні «Колгосп тварин» був надзвичайно важливим для розвитку чесної політичної думки на Заході.
