Останнім часом Туреччина намагається все більше демонструвати себе як впливову країну в регіоні Близького Сходу і навіть перебрати на себе лідерство в арабському світі. І це відбувається на тлі віддалення Анкари від Європейського Союзу, до якого Туреччина прагне вступити останні двадцять років. Все це, мабуть, має враховуватися Україною при побудові стратегії відносин із цією сусідкою по той бік Чорного моря. Пропонуємо читачам два погляди на турецьку зовнішню політику.
За декілька місяців до того, як він став міністром закордонних справ Туреччини, Ахмет Давутоглу, тоді головний радник прем'єр-міністра Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана зустрівся з групою вчених з Близького Сходу й експертами в сфері політики, зокрема арабами й ізраїльтянами. Зі своєю академічною освітою та величезною ерудицією він досяг успіху в організації (у широкому масштабі) нових напрямків політики Туреччини, керуючи Партією справедливості й розвитку (ПСР).
На той час стало зрозуміло, що для Туреччини шлях до Європейського Союзу закритий, дещо грубо, здебільшого завдяки комбінованому тиску з боку Німеччини й Франції. Але ті, хто чекав пекельного вогню ісламізму від Давутоглу, були глибоко розчаровані.
Те, що було сказано, було продуманим і тонким викриттям, що можна рідко почути від політиків: це було змістовно, чесно й захоплююче. Крім того, це було явним відхиленням від буденної зовнішньої політики гамівної сорочки, розробленої Кемалем Ататюрком, який протягом десятиліть підштовхував турецьку дипломатію в прокрустове ложе інтегрального націоналізму стилю 20-х років.
Давутоглу почав буденно, заявивши, що геополітична ситуація в Туреччині завжди диктуватиме зовнішню політику країни. Потім вдарив грім серед ясного неба: на відміну від звичайної кемалістської позиції єдиної та неділимої турецької нації Давутоглу згадав про те, що кожен знає з часів утворення сучасної Туреччини: у країні більше азербайджанців, ніж в Азербайджані, більше людей албанського походження, ніж живе в Албанії, більше людей боснійського походження, ніж живе в Боснії, й більше курдів, ніж у іракському Курдистані.
Ця реальність, яку зафіксував Давутоглу, означає, що насильство й нестабільність у безпосередній близькості від Туреччини погрожує поширитися в самій Туреччині, а також, що регіональні зовнішні конфлікти можуть легко зруйнувати країну зсередини. Отже, кредо турецької зовнішньої політики має стати «відсутність конфліктів з нашими сусідами і в нашому регіоні».
Це, пояснив він, стало причиною того, що Туреччина намагається досягти угоди з Вірменією. Це виправдовує політику Туреччини з курдським регіональним урядом в Північному Іраку, її участь у Боснії й Косові, її зближення із Сирією, а також її спробу стати посередником між Сирією та Ізраїлем.
Туреччина, на його думку, не налаштована ні на користь Ізраїлю, ні на користь Сирії: вона прагне знайти ізраїльсько-сирійський компроміс, аби додати ще одну цеглину до будівництва регіональної стабільності. Усі ці кроки, здійснені урядом ПСР, були зроблені, оскільки вони відповідають інтересам Туреччини, враховуючи не лише її геополітичне становище, а й унікальну багатоетнічну структуру (він не використав цю термінологію, але було зрозуміло, що він мав на увазі саме це).
Відтоді (Давутоглу став міністром закордонних справ в травні 2009 року) більшу частину того, що зробила Туреччина, можна пояснити дотриманням цієї теорії «відсутності конфліктів», зокрема трохи тоншу політику в кіпрському питанні. Проте нещодавні події наводять на думку, що якщо цю політику довести до межі, вона спіткнеться об свої власні положення.
Зрозуміло, що політика Туреччини є спробою розрядити напруженість у стосунках з Іраном з приводу ядерної програми цієї країни. Але спільна Ірансько-Бразильсько-Турецька ініціатива виходить за рамки цієї політики.
Президент Бразилії Луїс Інасіо Лула да Сілва, можливо, наступив на осине гніздо через своє незнання регіональної політики та свій загальний антиамериканський настрій. Ердоган мав знати, що, намагаючись таким чином захистити Іран, він іще більше віддаляється від ЄС — і, вочевидь, від Сполучених Штатів. Протидія запровадженню нових санкцій проти Ірану в Раді Безпеки ще більше віддалила Туреччину від ЄС і США. Це не вписується в рамки політики «відсутності конфліктів».
Те саме можна сказати й про різкий тон, який Туреччина й Ердоган узяли у відносинах з Ізраїлем. Те, що Ердоган пішов зі сцени в Давосі під час дискусії з Ізраїлем за круглим столом з президентом Шимоном Пересом, можливо, додав йому очок в арабському світі, який історично з підозрою дивиться на Туреччину, зважаючи на старе імперське правління. Але гарячність, з якою він обрушився з критикою на Ізраїль під час кризи з флотилією в Газі, вочевидь, виходить далеко за рамки допомоги палестинцям, що опинилися в облозі, й (рівною мірою виправданої) критики невдалого способу, за допомогою якого Ізраїль намагався впоратися з очевидно складною ситуацією.
Хоча й забезпечивши підтримку на так званій арабській вулиці й, можливо, дозволивши перевершити президента Ірану Махмуда Ахмадінежада в ролі сучасного командувача правовірних, політика й поведінка Ердогана шокували не лише ізраїльтян, а й помірних арабських лідерів у Єгипті, Саудівській Аравії, Йорданії та деяких країнах Перської затоки.
Упродовж багатьох років ПСР здавалася багатьом у цьому регіоні та в інших країнах моделлю демократичної партії з ісламським корінням. Але, підтримуючи ХАМАС, Ердоган пов'язав Туреччину з найбільш руйнівним і екстремістським фундаменталістським рухом у мусульманському арабському світі — організацією, що своїм корінням йде у «Братів-масульманів», заклятого ворога всіх арабських режимів у регіоні (зокрема, звісно, Сирії).
Оскільки Ердоган критикує Ізраїль, арабські правителі не можуть сказати про це відкрито. Але арабські уряди та їхні служби безпеки починають запитувати себе, чи підриватиме політика Туреччини нинішню внутрішню стабільність у їхніх державах.
Це цілковита протилежність справжній політиці «відсутності конфліктів», спрямованій на мінімізацію напруженості й зміцнення стабільності. Сьогодні Туреччина, за допомогою свого союзу з Іраном і підтримки ХАМАСу, з головою занурюється в серію конфліктів — з Європою, США, Ізраїлем і помірними арабськими режимами, що вижили під час іранського фундаменталізму шиїтів, але, можливо, наразі почуваються під загрозою неоосманської сунітської зовнішньої політики.
Таким чином, Туреччина виступає не як регіональний посередник, рівновіддалений від місцевих гравців-суперників, а як напористий, якщо не агресивний, регіональний володар, що прагне гегемонії. Не намагаючись уникнути конфліктів і виступаючи посередником в наявних напружених ситуаціях, Туреччина під керівництвом ПСР виглядає як розпалювач нових конфліктів і творець нових фронтів.
Шломо Авінері — професор політології в Єврейському університеті та колишній генеральний директор міністерства закордонних справ Ізраїлю в першому кабінеті Іцхака Рабіна.
