Відносно спокійна реакція Кремля на рішення України рухатися до НАТО не повинна вводити в оману. Переддень саміту Росії — НАТО — не найбільш вдалий час, а Рим — не найкраще місце для того, щоб стукотіти кулаком по столу. Негативне ставлення Кремля до розширення Альянсу залишається незмінним, незважаючи на безпрецедентне entente між Росією і Заходом. А, посилаючись на формальну відмову нашої країни від позаблокового статусу, Москва, можливо, взагалі запропонує Києву приєднатися до Договору про колективну безпеку в СНД.
Україна, нарешті, зробила те, на що, озираючись на Москву, не наважувалася цілих десять років — заявила про своє рішення вступити до НАТО. Точніше — навіть не про рішення, а про намір ухвалити рішення. Конкретніше — не до НАТО, а до того, у що блок, розбухаючи, трансформується найближчими роками.
Підставою для такого різкого, за нашими мірками, стрибка в напрямі Атлантики — після дворічного маршу до Євразії — безумовно, став російсько-натовський геополітичний маневр. Поки деякі наші політики очі продивлялися, видивляючись танки «агресивного блоку» із Заходу, НАТО зі Сходу вийшло в передмістя вітренківського Конотопа.
Цілком обгрунтовані побоювання Києва опинитися в «мертвій зоні», тупику, на узбіччі чи в будь-якому іншому місці, назвою якого можна відповісти на запитання «де?» і спонукало його до рішучих, як ніколи, декларацій… Якщо навіть Європа, за виразом «Файненшл таймс», «заметушилася» на фоні російсько-американського зближення, то що залишається робити нам?
Росія, протягом десятиріччя опонуючи будь-яким, навіть самим невинним контактам України з НАТО, у відносинах із цією організацією на даному етапі зайшла явно далі нас. У Києві тепер багато хто засуджує Москву за політику подвійних стандартів: що дозволено Юпітеру, то не дозволено бику. Але навряд чи ці обвинувачення можна вважати справедливими. По- перше, Україна традиційно у будь-якій сфері плентається у хвості у Росії. По- друге, в Росії помінялася влада, і, будучи більш тверезою взагалі, вона більш тверезо поглянула і на роль власної країни у навколишньому світі. По- друге, трансформувався і сам світ… Бачачи, як НАТО повільно, але вірно наближається до кордонів Росії і, будучи не в силах змінити ситуацію, Путін вирішив її використати у власних інтересах. Його кроки назустріч НАТО — це дійсно, вияв справжньої політичної мужності. Джордж Робертсон тут абсолютно правий, бо зроблені вони наперекір і громадській думці, і глухій опозиції в силових відомствах Російської Федерації.
Одним із аргументів противників російсько-натовського зближення було якраз побоювання, що цим скористаються сусіди Росії для обгрунтування проатлантичної політики. Саме так і вчинила Україна.
Момент вибрано вдало — самий переддень російсько-натовського самміту, який зв’язав Москву дипломатичною умовністю, яка стримує від негативних заяв на адресу Києва. Навіть посол Черномирдін, який кілька тижнів тому досить різко критикував намір України стати асоційованим членом Євросоюзу, раптом стримано і в невластивому йому беземоційному дусі заявив, що «будівництво відносин із НАТО — це справа суверенної України».
Повний спокій продемонстрував і Путін. Деякі інформагентства невірно витлумачили його висловлювання в Римі, як підтримку планів України. Насправді, Путін дав ясно зрозуміти, що у своїх відносинах із НАТО Україна може зайти дуже далеко — але ні кроком далі Росії. Путін особливо підкреслив, що відношення Росії до розширення НАТО залишається незмінним — тобто таким же негативним, як і раніше. Москва категорично відмовилася від участі в наміченому на листопад празькому самміті НАТО, на якому буде схвалено рішення про прийом до Альянсу держав Балтії.
Росія, мабуть, вирішила, що в рамках своїх нових відносин iз Альянсом їй нічого не варто буде максимально подовжити український шлях до НАТО. У рамках двадцятки Росія хоч і не володіє правом вето на рішення про прийом до блоку нових членів, однак отримує широкі можливості для внутрішнього впливу на дискусію з даного питання для використання зі своєю метою розбіжностей між членами блоку, серед яких, напевно, знайдуться і противники інкорпорації України до Альянсу. Зрештою, Росія домоглася- таки особливої ролі в новому світопорядку, і на вирішення глобальних питань, до числа яких відноситься і можливий вступ України до НАТО, може впливати в самих різних конфігураціях — будь-то двосторонній діалог із США, двадцятка, вісімка, контакти з Євросоюзом. Наприклад, на порядку денному вчорашнього самміту Росії — ЄС були питання безпеки — хіба це не привід прочитати Проді, Солані та Аснару лекцію про недоцільність включення України до НАТО?
Певно, що вже найближчим часом свою євроазіатську ініціативу Кремль доповнить пропозицією вступити в Договір про колективну безпеку в СНД. У ДКБ Україну зазивали і раніше, але досі Київ віднікувався, посилаючись на позаблоковий статус — ні нашим, ні вашим. Відтепер ця відмовка не діє, і буде потрібна абсолютно інша «лінія захисту».
Сподіватися на те, що Росія крізь пальці буде дивитися на українсько- натовське зближення, не варто. Безумовно, вона буде йому активно протидіяти, і в найближчий час потрібно чекати лише посилення політико-економічного тиску на Київ. Очевидно, перша психологічна атака відбудеться вже сьогодні на Раді глав уряду і Раді міністрів закордонних справ СНД. Безумовно, Москва задіє і своїх сателітів всередині України.
Аналіз коментарів українських політиків дає підстави вважати, що для багатьох із них рішення РНБОУ виявилися сенсаційними і несподіваними. Наприклад, заяви, які суперечать одна одній, зробили Георгій Крючков і Петро Симоненко. Віктор Янукович дав зрозуміти, що Партії регіонів немає діла до даної проблеми — нехай розбираються фахівці. Дехто з партії влади найважливіші зовнішньополітичні рішення трактує як самодіяльність чиновників Радбезу, неначе в Раді головує не Президент. Більшість політиків поки відмовчуються і не поспішають заявляти про свою позицію.
Проте у Верховній Раді є конституційна проатлантична більшість — судячи хоча б iз передвиборних програм, які у нас далеко не завжди виконуються. Внутрішньополітичні розбіжності між «Єдиною Україною», «Нашою Україною» і Блоком Юлії Тимошенко навряд чи перешкодить їм голосувати спільно з питань євроатлантичної інтеграції. Куди більш істотними можуть виявитися розбіжності всередині с амої «Єдиної України», де під президентським дахом зібралися як атлантисти, так і євразійці. Про те Верховна Рада підтримає будь-які проатлантичні ініціативи виконавчої влади, якщо їх буде внесено.
Важлива і позиція військових. У них — прямий матеріальний інтерес: однією з умов є збільшення військового бюджету. Сприятливий дрейф, рапортують соціологи, намітився і в громадській думці — на користь зближення з НАТО. Цей баланс і надалі змінюватиметься на користь євроатлантистів внаслідок кумулятивного ефекту відразу двох піар-кампаній — на користь вступу до Євросоюзу і на користь приєднання до НАТО.
Однак головна вимога для бажаючих приєднатися чи до ЄС, чи до НАТО полягає у внутрішній європеїзації. А ось це завдання правляча політична еліта вирішувати не тільки не може, але й не хоче. Для себе вона давно відкрила вікно в Європу... Що ж до створення європейських умов для співвітчизників, то тут еліта стикається з необхідністю йти на численні обмеження, відмовлятися від звичних схем вирішення економічних і політичних питань. До таких жертв вона поки ще не готова, оскільки вони здатні викликати втрату командних позицій, завойованих шляхом жорсткого відбору періоду первинного накопичення капіталу.
Тому Росії особливо турбуватися поки ні про що — під питанням не тільки бажання НАТО бачити в своєму складі Україну, а й наша здатність вийти в найближчій історичній перспективі на рівень відповідності жорстким критеріям відбору.
