Після подій 11 вересня 2001 року спецслужби США оголосили, що для успішнішої боротьби з терором вони більше не можуть гарантувати журналістам доступ до інформації, більш того, не виключають, що інформація, яка буде передана пресі, не матиме дезінформаційного характеру. У низці випадків правоохоронні органи США зверталися до ЗМІ з проханням повідомити про джерела інформації журналістів. Нова влада Іраку ухвалила рішення обмежити діяльність низки міжнародних арабських телекомпаній, передачі яких, на їхню думку, сприяють діям бойовиків.
Досвід введення подібних обмежень існує в багатьох країнах світу. Наприклад, у 1960-ті роки Велика Британія заборонила теле- і радіокомпаніям надавати слово речникам терористів. Проте цю заборону обійшли — текст, який виголошували представники терористичних організацій, зачитували диктори. У 1970-ті роки в Федеративній Республіці Німеччини набув чинності закон, що забороняє ЗМІ публікувати матеріали, які здатні заохотити читачів до дій, здатних загрожувати стабільності держави.
У низці випадків преса допомагала зловити терористів. Так було, наприклад, у США. Тривалий час у країні діяв терорист-одинак, який отримав прізвисько «Унабомбер» за те, що розсилав посилки з бомбами. Унаслідок організованих ним вибухів загинуло 3 людини, 23 отримали поранення. У 1995 році Унабомбер пообіцяв зупинити терор, якщо найбільші американські газети Washington Post і New York Times опублікують його величезний маніфест на захист навколишнього середовища та проти розвитку технології і глобалізації. Газети ухвалили рішення опублікувати послання Унабомбера, але супроводили його проханням до всіх читачів — впізнати злочинця. Цей хід спрацював: одна людина впізнала аргументи, якими оперував її брат — безробітний математик Теодор Качинський. Качинського-Унабомбера заарештували й осудили.
У 1980 році терористи взяли в заручники персонал посольства Ірану. Спецслужби готувалися до штурму посольства та попросили представників телекомпанії не давати телеоператорам знімати підходи до будівлі посольства, оскільки чинник раптовості атаки міг бути втрачений. Проте оператори телекомпанії ITN зняли, як спецназівці видираються на стіни посольства. Ці кадри не потрапили в прямий ефір лише завдяки самостійним діям випускаючого редактора. Штурм був успішний, терористів знешкодили.
КОМЕНТАР
Джонатан АРОНСОН, професор у сфері міжнародних комунікацій і глобалізації в Анненберзькій школі комунікацій при Університеті Південної Кароліни:
— Я нічого не знаю про те, чи існує державна цензура в цій сфері. Проте я вважаю, що існує самоцензура з боку представників засобів масової інформації як на рівні журналістів, так і з боку редакторів. Серед американських журналістів вважається неправильним надто критикувати Сполучені Штати.
Є неписані закони, які завжди приймали журналісти. Межі дозволеного не продиктовані будь-ким, а зрозумілі на рівні інстинктів. Існує, наприклад, розуміння, що ніхто не в змозі зробити щось, що може становити загрозу безпеці США. Пресу можна критикувати за багато чого, проте я не вірю, що хтось iз американської преси навмисно постарається якимсь чином наразити на ризик інтереси США. Я би назвав американських журналістів «групою патріотів».
Як ми зараз бачимо в Росії, особливо після подій у Беслані, уряд намагається натиснути на пресу й особливо на телебачення, щоб ті повідомляли про події не тоді, коли вони відбуваються, а постфактум. У США, де існують давні традиції свободи преси, такої політики стараються уникати. Звісно, правда, що є події, які вмить стають головними новинами — наприклад, визволення італійських заручниць в Іраку. Але в глобальній перспективі ці новини є вторинними. Головне полягає в тому, що загалом відбувається у війні проти тероризму. Нині досить багато говорять про Ірак, але серйозної аналітики на цю тему не передають тижнями. Здається, що всіх це влаштовує, ніхто не намагається зазирнути глибше.
Головною причиною цього є ретельно спланована політична операція, яку проводить Білий дім. Немає необхідності піддавати цензурі що-небудь, якщо просто можна зробити деякі теми недосяжними для преси. Наприклад, якщо не дозволено друкувати чи передавати фотографії або відеосюжети з домовинами американських солдатів, то до цієї теми більше не повертаються. Зображення можуть мати набагато драматичніший ефект, ніж статистика в газеті. Адміністрація США ретельно стежить за тим, до якого роду зображень можна підпускати представників ЗМІ.
Таким чином, нинішня політика більше сконцентрована на контролюванні зображень, ніж на тому, щоб надавати суспільству свіжу інформацію. Наприклад, війну в Іраку розпочинали для того, щоб піймати бен Ладена. Бен Ладен залишається на свободі та діє. Проте ця тема жодним чином не спливала під час з’їзду Республіканської партії — там здебільшого говорили про Ірак. У результаті, оскільки адміністрація більше про бен Ладена не говорить, преса також перестала цим цікавитися.
