Ще до початку воєнних дій Рада Безпеки ООН зайшла в глухий кут, після чого стало зрозуміло, що американська безпека не пов’язана нерозривно з безпекою Європи. Вставши у жорстку опозицію до США, Франція, Німеччина та Росія показали, що Європа готова обійтися і без американського миротворця. Давши зрозуміти, що через зміну пріоритетів широкомасштабна присутність США в Європі вже не потрібна, Вашингтон почав діяти у відповідності зі своїми бажаннями, залишивши осторонь інтереси атлантичного союзу, але при цьому, остаточно не виходячи з нього.
Таким чином, проблема, з якою стикаються американські та європейські керівники альянсу, полягає не в тому, як відновити трансатлантичні відносини, а в тому, яким буде їх фінал. Чи залишаться Європа та Сполучені Штати після розриву хорошими друзями або це буде неприємне для обох сторін розлучення. Звичайно ж, перший варіант був би набагато краще, оскільки він дає шанс відновити співробітництво в майбутньому, хоч для цього будуть потрібні зусилля як американців, так і європейців.
Уряд Джорджа Буша, у свою чергу, має усвідомити, що принципи, які лежать в основі проваджуваної ним політики, привели Вашингтон до зіткнення з Європою. Сьогодні Америці необхідно змінити ці принципи, якщо ми хочемо, щоб післявоєнний період приніс нам хоч якусь надію на зближення двох берегів Атлантичного океану. Кажучи конкретніше, слід зазначити, що існує три помилки в розрахунках з використання американської могутності. І адміністрація Буша має їх виправити.
Насамперед, нині Вашингтон керується припущенням, що чим сильнішими будуть Сполучені Штати, чим непохитнішi будуть лідери цієї держави, тим з більшою готовністю решта світу встане поруч зі США. Але сталося цілком протилежне. Хвацькі жести пана Буша, ймовірнi, можуть справити належне враження всередині керованої ним країни, але в Європі та інших частинах планети вони віддають зарозумілістю. Політика, в основі якої лежать принципи американської переваги та можливості завдання превентивного удару, викликають у європейців аж ніяк не повагу, а прямо протилежні почуття образи та опору подібному натиску.
Наступною помилкою в розрахунках стало переконання, що такій могутній державі, як США, немає потреби входити до складу міжнародних організацій: вони, мовляв, лише зменшують маневреність Сполучених Штатів. Пан Буш має слушність, стверджуючи, що згадані організації обмежують владу Вашингтона; але саме з цієї причини вони і є одним із найважливіших елементів, що гарантують стабільність у світі. Примушуючи американців підкорятися спільним для всіх законам, інші країни починають відчувати більшу довіру до могутності США, оскільки їхня влада стає передбачуваною і має зрозумілі для всіх цілі. Як тільки Вашингтон виходить за рамки якихось міжнародних договорів, решта світу намагається врятуватися втечею.
Третьою помилкою стала переоцінка з боку пана Буша здатності самостійних дій, що стала наслідком воєнної переваги країни. Адміністрація Буша поставилася до своїх союзників зневажливо, оскільки вирішила, що не має потреби в них. Вашингтону варто б було переглянути таку позицію. Для боротьби проти тероризму необхідне співробітництво багатьох країн. Афганістан продовжує залишатися єдиним цілим лише завдяки зусиллям, що їх докладають кілька держав. Попри те, що Франції, Німеччині та Росії не вдалося запобігти війні в Іраку, вони заявили Вашингтону, що виступатимуть проти резолюції ООН, яка могла б перетворити іракську війну на ще небезпечнішу авантюру.
Вказані стратегічні помилки продовжують знищувати ті рештки, що ще залишилися від атлантичного союзу. Раніше, ніж стане надто пізно, Вашингтону варто знову відкрити для себе існування принципів стримування, різносторонності поглядів та відносин між союзниками. Інакше колишні союзники перетворяться на відвертих ворогів, а Європа не матиме жодних причин працювати для досягнення нової угоди.
Європі ж, зі свого боку, варто подвоїти зусилля для створення союзу, здатного діяти на міжнародній арені як єдине ціле. Зараз Європейський Союз виявився на нічиїй землі. Він надто сильний для того, щоб бути в лакеях при Сполучених Штатах, але надто слабкий та роз’єднаний, щоб стати рівноцінним опонентом або ефективним партнером.
Дискусії щодо вирішення іракської проблеми, звичайно ж, послабили європейську єдність. Але кризова ситуація, що склалася, має всі шанси стати сприятливим для відновлення відносин моментом. Прагнення зберегти єдність атлантичного союзу стало однією з головних причин, що змусили Велику Британію, Іспанію та більшість країн Центральної Європи встати на бік адміністрації Буша. Але сьогодні, коли атлантичний союз агонізує, Європа як член НАТО перестала бути варіантом вирішення проблеми.
Франція та Німеччина вже усвідомили це, і в ситуації, що склалася, їм необхідно сісти за стіл переговорів з Бельгією та домовитися про глибшу співпрацю у питаннях оборонної політики. Польща все ще не відмовляється від надії посісти своє місце в сильній НАТО, однак незабаром полякам доведеться перестати закривати очі на оточуючу їх дійсність. Варшаві та іншим столицям тих європейських країн, що сподіваються на сильну НАТО, не залишиться іншого вибору, крім як примиритися з існуванням сильного ЄС. Чим раніше нинішні та майбутні члени ЄС усвідомлять той факт, що США готуються (і готуються остаточно) згорнути свій європейський табір, тим раніше вони почнуть надавати підтримку більш оперативному та енергійному союзу.
Сьогодні Атлантичний альянс покоїться серед руїн Багдада. Можливо, ця сумна дійсність змусить американських керівників відкрити очі на зроблені ними стратегічні помилки. І водночас підштовхне лідерів європейських країн до необхідності створення міцнішого союзу.
Якщо це станеться, то може виявитися, що серед руїн Багдада покояться і паростки нового — більш зрілого та врівноваженого — атлантичного союзу.
