Візит до України президента Білорусі Олександра Лукашенка, який відбувся минулого тижня, викликав у російських засобах масової інформації двояку реакцію: вона або взагалі була відсутня ( про візит нічого взагалі не повідомлялося), або демонстративно-настороженою, як-то кажуть, крізь зуби. І тому є цілком зрозумілі причини: у правлячої в Росії еліти неприкриту неприязнь викликає як сам факт білорусько-українських нормальних добросусідських відносин, так і конкретний зміст переговорів, які відбулися в Києві між Лукашенком і його українським колегою президентом Віктором Ющенком.
Звернімося до фактів. Як виглядає візит білоруського лідера до Києва, його взаємно шанобливі переговори із вищими керівниками України на тлі відкритих, безперервних особових випадів перших осіб Росії проти керівництва суверенної Української Держави? (Останнє за часом, зазначимо, сталося буквально 2 дні тому, минулої суботи, у ході інтерв’ю президента Дмитра Медведєва німецькому журналу «Шпігель»). Та просто як дії дорослих, розсудливих людей на тлі якогось хлоп’яцтва! (У дужках лише зазначимо: хлоп’яцтва далеко не необразливого, а здатного викликати неприємні наслідки для міждержавних відносин). Адже при цьому необхідно пам’ятати про відмінності у підходах і оцінках найрізноманітніших явищ і подій — як дня сьогоднішнього, так і минулого — керівництвом України та Білорусії. Та що там оцінки — соціально-економічні системи обох сусідніх країн вельми різняться! Але!..
Ось у цьому-то «але» і вся справа: весь указаний спектр відмінностей зовсім не заважає рівноправній, взаємовигідній співпраці двох держав, і це ще раз довело українське турне білоруського президента. По-перше, вирішені питання прикордонного врегулювання, а також політико-дипломатичної взаємодії Білорусі та України. У контексті розвитку загальноєвропейської програми «Східне партнерство» така взаємодія двох дружніх сусідніх держав не просто важлива — вона демонструє перспективний стратегічний шлях й іншим сусідам, і абсолютно не секрет, що саме це і викликає в сьогоднішнього керівництва Росії різновид алергії. Саме тому була абсолютно обгрунтованою пряма — абсолютно в дусі «бацьки Лукашенка» — заява білоруського лідера про те, що «взаємини Білорусії та України — найбільш стратегічних територій — останнім часом напружують керівників у деяких державах». Ясно, що не США і не Китай — дві головні економічні та політичні сили сучасного світу — «напружуються» в результаті успішного російсько-білоруського співробітництва. Зрозуміло, що мався на увазі і не Брюссель — політичний центр Європейського Союзу, який якраз і запустив Програму «Східне партнерство» для шести колишніх союзних республік СРСР — нині суверенних держав на пострадянському просторі. «Напружуються» саме кремлівські керівники, і їхні конвульсивні дії відчувають на собі народи сусідніх країн.
Є і конкретні запитання у білорусько-українському співробітництві, «які напружують» Росію. За підсумками самміту президентів обох країн, до України з Білорусії очікуються поставки м’яса, цукру та сала. Натомість Білорусь отримає українську електроенергію. Ну, і що тут для когось поганого, спитаємо ми? В умовах боротьби з кризою подібна операція дуже вигідна економікам обох держав і знову-таки може послужити позитивним прикладом для деяких сусідів і Білорусі, і України. Так ні, замість того, щоб повчитися ефективному та прагматичному господарюванню, деякі російські політики та політологи вважають за краще насміхатися з того, що буцімто Україна «змушена завозити м’ясо та сало». Знову ж таки, а що в цьому «поганого», якщо одна країна завозить те, чого їй у даний момент не вистачає, а вивозить, навпаки, надлишок? І потім: уже хто б дозволяв собі звисока відгукуватися про імпорт продовольства Україною, але тільки не сучасна Росія, що сама залежить від продовольчого імпорту, в тому числі — з тієї ж Білорусі.
Наприклад, за свідченням міністра сільського господарства РФ Олени Скринник, сьогодні Росія імпортує щорічно 7 млн. тонн молочної продукції. Позбав російський продовольчий ринок цих 7 мільйонів тон — і хвалені, заповнені продуктами, полиці московських магазинів швидко спорожніють, як і за «незабутніх» горбачовських часів. При цьому лише білоруські аграрії до кінця нинішнього року повинні поставити до Росії 2,8 млн. тонн молочних продуктів, стільки ж — наступного року. Виходить, на долю Білорусі припадає 40% усього російського молочного імпорту. Можна його чимось замінити? Можна, звичайно, якщо тільки царя в голові немає, і гроші дівати нікуди — завозити з країн, розташованих утричі далі, й за ціною, вдвічі більшою... Але тоді яке відношення матиме все це до нормальної економіки?
Поставки білоруського м’яса та цукру до нашої країни також значні; наприклад, білоруси поставлять до кінця цього року до Росії до 115 тисяч тонн м’яса та м’ясопродуктів, а наступного, як планується, — вже до 145 тисяч тонн. І так далі. Про що це говорить? Та хоч би про те, що економічна система «маленької» Білорусі, яка не має, на відміну від Росії, ані краплини власних нафти та газу, здатна забезпечити продовольством «велику» Росію, в якої нафти та газу «під зав’язку». Російські пропагандисти воліють про це «сором’язливо» мовчати. Але ось що при цьому важливо: сама-то Білорусія не чванитиметься тим, що в неї є в надлишку, а готова розвивати взаємовигідне співробітництво у будь-яких формах і на будь-яких напрямах — із Росією, з іншими сусідами. Була б на то їхня добра воля.
Ми бачимо, що така воля, наприклад, у України є, і ось дві країни знаходять конкретну ефективну схему торгово-економічної взаємодії. А ось ефективність економічної системи Росії закінчується десь на рівні важелів тиску на найближчих сусідів. Там само, на жаль, застряла і добра воля російських можновладців. Як же, хочу запитати, їм може подобатися рівноправне білорусько-українське співробітництво, якщо воно розвивається на принципово іншій основі, ніж воліли б московські керівники та ідеологи, і журналісти, які обслуговують їхні інтереси? Ми ж побажаємо цьому співробітництву міцніти та розвиватися.
