Вчора, як і планувалося, розпочався візит Президента Леоніда Кучми на Балкани — спершу до Македонії, потім — до Хорватії. Цей візит планувався вже давно, задовго до останніх подій, які знову обмежили частоту і рівень контактів між офіційним Києвом і європейським Заходом. І разом iз тим було б, очевидно, зайвим сперечатися про те, що візит президентського рівня до регіону, який є для України сьогодні цікавим, а міг би й мати стратегічну важливість, є доречним. Македонія і Хорватія кожна по-своєму пережили кривавий розпад «тітової» Югославії, і зараз кожна по-своєму обирає свій європейський шлях, кожна прагне вписатися до загальноєвропейських і євроатлантичних процесів, і в кожної є свої проблеми і успіхи на цьому шляху.
Історія українсько-македонських відносин за останні півтора року налічувала безліч статей у міжнародній пресі, і безліч часом дуже незадоволених виступів лідерів держав, міжнародних об’єднань і представників недержавних організацій Заходу. Суть справи полягала в тому, що минулого року Україна вирішила, відповідно до раніше підписаної з Македонією угоди, не повертати на свою територію гелікоптери, що проходили службу в миротворчому контингенті в Косово, а продати їх Скоп’є. В Македонії саме на той час розпочиналися заворушення: представники албанської меншини країни із зброєю в руках після кількох днів безпорядків фактично вирішили виступити проти державної влади, вимагаючи більшої автономії і більших прав для свого народу. Симпатії світової спільноти були на їхньому боці, ніхто не задавав питань, яким чином до албанських угруповань потрапили нова зброя і амуніція, вироблені на Заході, хто й де їх навчав, де взялися кошти на закупки й контрабандну доставку. Продаж Україною Македонії спочатку гелікоптерів, потім — літаків, потім — танків викликав різкий осуд iз боку Сполучених Штатів, НАТО, Європейського Союзу та країн-членів цих організацій. Морський транспорт iз танками було затримано в грецькому порту Салоніки, від України вимагалося припинити цю співпрацю з тим, щоб не нашпиговувати і без того нестабільний регіон зброєю. До уваги не бралося те, що до тієї пори македонські збройні сили мали здебільшого декоративний характер, і хто знає, чи не українська допомога (небезкоштовна) просто сприяла тому, що держава взагалі не скотилася до справжньої війни. Македонія щиро дякувала, її президент Борис Трайковськи кілька разів iз того часу побував в Україні, Київ і Скоп’є врешті-решт пообіцяли Заходу, що поставок нової зброї з України не буде, а військово- технічна співпраця обмежиться обслуговуванням і ремонтом тієї техніки, яку вже було поставлено, і підготовкою фахівців. Увесь цей час проти Македонії не діяли жодні офіційні обмеження, зокрема, по лінії ООН. У деяких експертних дослідженнях робилися висновки, що насправді йшлося і йдеться просто про недопущення конкурентів. Тоді це виглядало б надто грубо.
Зрозуміло, що було б помилковим зводити всі можливості відносин до військово- технічної співпраці. Можливості, зокрема, полягали й полягають у тому, що Македонія є членом Пакту стабільності для Балкан, який передбачає розробку й реалізацію програм відбудови регіону, розвитку інфраструктури тощо. Про успішну участь численних українських компаній у конкурсах і тендерах iз цього приводу поки що не повідомлялося. До речі, під час візиту Президента Кучми в Македонії проходитимуть дні української науки.
Українсько-хорватські відносини начебто непогано розпочиналися на початку 90-х, потім обидві країни з якихось причин втратили взаємний інтерес. До речі, навіть під час явно недемократичного правління Франьо Туджмана громадяни Хорватії мали право безвізового в’їзду до практично всіх країн Західної Європи.
Країна, між тим, була б цікавою і з огляду на свою повоєнну відбудову, на те, що вона знову стає привабливою для міжнародного туризму, на те, зрештою, що Хорватія, заявивши про своє бажання вступити до НАТО, досить давно почала діяти в цьому напрямку, і приєдналася до «Плану дій з набуття членства». Ніхто не каже, що всі заплановані заходи в цьому напрямку відбуваються безпроблемно, і що Хорватію негайно запросять до вступу (під час Празького саміту цього явно не відбудеться), проте просування, стверджують аналітики, помітне. Ці проблеми також обговорюватимуться під час візиту Президента Кучми. Іще кілька років тому Загреб говорив про інтерес до літака Ан-70, і навряд чи можливості на цьому вичерпуються.
Один iз представників офіційного Загреба на питання, чи не завадить Президенту Стіпе Месичу, одному з останніх могікан ще СФРЮ, приймати українську делегацію тло, на якому проходитиме її візит (зокрема, проблема «Кольчуг») відповів дуже просто — візит давно планувався, країни зацікавлені у співпраці, і немає причин для його переносу. Тим паче, що під час візиту буде підписано новий міждержавний договір. Питання ж щодо того, чи потрібні Україні можливості хоч якось відшкодувати свої колишні втрати від блокади Дунаю за допомогою нових контрактів, програм співпраці, знаходження нових ринків виглядали б уже явно зайвими.
