Листопад у історії планети назавжди буде пов’язаний з двома подіями планетарного значення, що відбулися з різницею в один рік. У листопаді (за григоріанським календарем) 1917 року сталася Жовтнева революція в Росії, а в листопаді 1918 року закінчилася Перша світова війна. Історики та політики багато говорять і сперечаються про ті чи інші взаємозв’язки між цими подіями, ми ж укажемо на один момент, який, на наш погляд, часто оминають у цих суперечках, проте він є принциповим для подальшої історії людства.
Першим документом радянської влади, особисто підписаним Володимиром Леніним, є, як відомо, «Декрет про мир», який закликав уряди й усі народи, держави, що брали участь у Першій світовій війні, «відкрити... негайно переговори про укладення загального миру на умовах відмови від анексій і контрибуцій». У цьому документі, на наш погляд, з погляду дня сьогоднішнього важливими є два моменти. По-перше, вперше в історії на державному рівні пролунав заклик до рівноправної міжнародної співпраці країн і народів незалежно від їхньої політичної, економічної або військової потужності, від їхньої «ваги» на світовій арені. Варто одразу зауважити, що сьогоднішні господарі московського Кремля, котрі називають себе «демократами» й ідеологічними противниками Леніна та більшовиків, далеко не завжди (якщо не сказати більше) ставляться до своїх закордонних партнерів, зокрема й найближчих сусідів, як до рівноправних. З цього погляду, казатимемо прямо, ідеї «Декрету про мир» залишаються абсолютно сучасними.
Другий момент — це те, що безпосередньо пов’язує документ, який ми розглядаємо, з подіями, що сталися рік потому і визначають майбутнє. У листопаді 1918 року країни Антанти, що здобули перемогу над Німеччиною в Першій світовій війні, звісно, не були схильні прислухатися до поради російських більшовиків у плані відмови від контрибуцій з переможеного боку. Проте апетити політиків тодішніх США, Великої Британії й Франції (що складали кістяк Антанти) розігралися настільки, що їм зрадило не лише чуття, а й елементарна обережність. Дійсно, спочатку було вирішено отримати з поверженої Німеччини в ролі компенсації втрат, а також, як би ми зараз сказали, «за моральну шкоду» в цілому 226 млрд. марок з розстрочкою виплат на більш як 40 років. Це називалося «репараціями» — аналог контрибуцій.
Щоб зрозуміти, наскільки фантастичною була ця названа союзниками сума, зауважимо, що, по-перше, в перерахунку на сучасні гроші ця цифра дорівнювала трильйонам бундесмарок зразка кінця XX — початку XXI століття (тобто, напередодні переходу на євро). По-друге, в умовах тодішньої розореної війною Веймарської республіки, чий дохід у 1919-1920 роках не перевищував 3 млрд. марок на рік, щорічні виплати репарацій мали становити близько 5,3 млрд. марок. Німеччина, як бачимо, мала рік за роком віддавати мало не вдвічі більше, ніж реально заробляла — причому якби ні населення, ні держава не витрачали на себе ні пфеніга!
Певна річ, нереальність подібних вимог незабаром стала очевидною й для західних союзників, тому під час переговорів загальний розмір репарацій було скорочено до 132 млрд. марок (з відповідним зменшенням щорічних виплат), які Німеччина й почала виплачувати вже з 1919 року.
Незабаром, утім, з’ясувалося, що в реальних умовах і такі виплати були просто не під силу країні, чия економіка, що називається, ледь жевріла, а населення елементарно страждало від голоду й епідемій. Підрахуйте самі, шановні читачі, й ви побачите, що Німеччина вимушена була віддавати майже все, що заробляла. Тут би й проявити політикам з Вашингтона, Лондона та Парижа більше державної мудрості й далекоглядності! Не женіться ви так за непідйомними репараціями! Ну, не хочете ви дослухатися до заклику лідера більшовиків і ставитися до вчорашнього ворога, як до рівноправного партнера, — то хоч би не підсилюйте в ньому ступінь цієї ворожнечі. На практиці ж виходило, що голодне, охоплене масовим безробіттям німецьке населення бачило винуватців своїх постійних, рік у рік, страждань не в поваленому кайзерові Вільгельмі, а в тих-таки англійцях, французах, американцях. 1929 рік, коли короткий повоєнний економічний бум змінився важкою кризою, ще більше загострив ситуацію. Ставало дедалі очевидніше, що добром така ситуація не закінчиться, й репарації, що буквально «з м’ясом» видирали з німецького населення, рано чи пізно обернуться військово-політичним бумерангом. Населення Німеччини, принаймні, з кожним роком ставало дедалі більш готовим до подібного розвитку подій.
Так і сталося, варто було на політичну авансцену Німеччини вийти добре організованій партії, що найяскравіше, найгрубіше й найбільш зримо використала тяжке соціально-економічне становище більшості німецьких виборців. Нацистська партія, що отримала в лютому 1933 року абсолютно демократичним, конституційним, по волі виборців, шляхом владу, одразу забувши й про демократію, й про конституцію, й про вибори, не забула, проте, про одну з головних своїх передвиборних обіцянок — «розібратися» з репараціями. Виплати їх дуже швидко припинилися, зате військово-економічний потенціал Німеччини зріс, мов на дріжджах. Чим це, врешті-решт, обернулося для всього світу, ми добре знаємо.
От і сьогодні, підіймаючи до небес ті ж таки ціни на газ — хоч усередині країни, хоч для найближчих сусідів — або примушуючи народи платити непомірну ціну, нехай навіть за реальні помилки й прорахунки окремих політиків, не завадило б пам’ятати про уроки історії. Зокрема, місяця листопада.
