Майже третину доходів білоруського бюджету становили митні збори від потоку автофургонів з вантажами з Європи до Росії, тепер траса Брест — Москва порожня
Білорусь за розпорядженням президента Олександра Лукашенка реанімувала скасовану півтора року тому митницю на кордоні з Росією, марно намагаючись захиститися від кризи в РФ і дефіциту, що насувається на країну.
До Орші, прикордонного з Росією залізничного вузла, цього тижня кинуто митників зі всієї країни, в тому числі з українського кордону, покликаних зупинити потік дешевого білоруського продовольства, що вивозиться до Москви і Смоленська — у держторгівлі зникли дотовані цукор, борошно, масло, дешева ковбаса. З’являються довгі черги.
«А що, хіба тут є митниця?» — дивується провідниця нічного поїзду «Брест — Москва», побачивши сімох митників і міліціонерів, котрі заглядають до валіз сонних пасажирів.
Молоді митники бурчать: білоруські власті й мас-медіа твердять, що продовольства немає через те, що все йде в Росію, але насправді кілька перших рейдів нічними поїздами приводять до нульового результату: потік білоруських «торбешників», який зовсім недавно переповнював вагони місцевих поїздів, вичерпався.
«Ще в серпні ми силою не могли стримати натовпи «торбешників» на Росію — одних знімали з поїзда, інші втискувалися. Через різницю в цінах і курсах валют бариші були дуже великими. Зараз усе врегулював ринок: російський рубль упав, наші ціни зросли», — каже начальник Оршанської залізничної міліції Анатолій Бохан.
Падіння російського рубля стало шоком не тільки для росіян, а й для білорусів, особливо мешканців прикордоння, — сотні місцевих жителів залишилися без звичного заробітку. В обмінному пункті вокзалу російський рубль — єдина іноземна валюта, що з’явилася в продажу банківських «обмінників», де з часів держрегулювання жили тільки «зайчики». Але тепер всі намагаються позбутися другої після «доларів-марочок» валюти, чекаючи поглиблення кризи в РФ.
«Купіть рублі краще у нас, а не в банку», — тужливо попросили мене два білоруських «омонівця», котрі охороняють місцеве відділення Зовнішекономбанку від валютників.
За півночі ударної праці посиленій митній бригаді вдалося спіймати тільки одну «торбешницю», котра сама одна за допомогою сумки-візка намагалася перевезти до Москви 100 кілограмів сиру. «Що таке Шварценеггер поруч з нашими білоруськими жінками?» — сміється над ридаючою жінкою у спортивному костюмі черговий міліціонер, складаючи протокол. Він упевнений, що сир украдено з місцевого заводу. — Тепер немає ніякої вигоди купувати в магазині продукти й везти на Росію. Ну, якщо тільки на допомогу братньому народу».
Напередодні відродження митниці та обіцяних найжорстокіших заходів проти спекуляції Лукашенко сказав у Речиці, нафтовидобувному районі: «Росіяни — наші брати, й ми повинні з ними поділитися останнім шматком хліба».
Але вже через чотири дні його ж розпорядженням в Орші реанімовано митницю й обіцяно найсуворіші покарання за вивезення продуктів. У Білорусі два роки тому відновлено кримінальну відповідальність за спекуляцію, як це було за радянських часів, з позбавленням волі до 6 років і конфіскацією майна, хоча «торбешники»— наймасовіша професія в країні регульованих цін і 20—30-доларових заробітків у зубожілій провінції.
Оршанські магазини пустішають, на ринку з’являються нові ціни — за три дні вони виросли вдвічі. На привокзальній торговій площі вишикувалися черги бідно вдягнених людей, котрі чекають державних круп, хліба, сала. Вони розгублені й пригнічені, дивлячись на нові цінники.
Білоруси, як і росіяни, створюють продовольчий запас, незважаючи на заклики державних мас-медіа не купувати про запас, і запевнення, що, на відміну від Росії, власті контролюють ситуацію. Але за півмісяця американський долар, тепер єдиний орієнтир торгівлі, злетів вдвічі на готівковому ринку і втричі на безготівковому, попри стримуваний офіційний курс «зайчика», який виявився в чотири рази вищим від вільного. Власті заборонили безготівкову торгівлю — всі дорогі товари у держторгівлі позначені табличкою «продано».
«Напевно, не в той човен ми сіли. То що робити, разом судилося на дно чи випливти. Росія — великий корабель: потоне — й нас до воронки затягне. Вибору немає. Врятує нас тільки десантний генерал, як Лебедь, наприклад. Лукашенко теж правильний, тільки він не диктатор, а колгоспник», — роздумує 74-річний оршанець Микола Серафименко, колишній військовий моряк Далекосхідного флоту, на плечах якого досі надітий старий засмальцьований військовий мундир.
Та сама пригніченість, але помножена на злобу й відчай, — «за кордоном», у Росії, в сусідньому робочому селищі Гусино, де в місцевому коопмагазині розкупили навіть сірники й сіль, на прилавках — залишки батонів, горілка й цукерки, на складах — нічого.
«Ні, час братися за сокири!» — злісно кидає похмурий робітник у спецівці, почувши від розгубленої продавщиці, що й сьогодні не привезли сигарети. «Усіх час змітати — і президента, й Думу, й уряд. Їм усім на нас наплювати!» — троє його товаришів (теж у спецівках), мовчки, погоджуючись, кивають.
У селищі не отримують зарплату третій місяць, на тутешньому ринку зникли звичні дешеві білоруські продукти, що теж позначається на гаманці. У тривожних розмовах у магазинах, на ринках по обидва боки кордону частіше за все звучать злобні заклики чоловіків братися за сокири й вила, і переляканий шепіт жінок про війну. Хтось закликає до влади Жириновського, хтось Лебедя, хтось вірить в Лукашенка, котрий вийшов з народу і котрий регулярно дає зарплати своєму народу. Але більшість не бачать ні виходу, ні рятівника, купуючи про запас крупи, сіль, борошно й сірники.
На ринку в Смоленську, де серед достатку найвишуканіших, але дорогих продуктів ніщо не нагадує про голод і навіть дефіцит, жителі обурені цінами, що зростають на очах. Але сьогодні в перерахунку на рублі ці ціни такі ж, як у Білорусі, де заробітки втроє нижчі.
На задвірках Смоленського ринку серед картопляних рядів все ж вдалося відшукати білорусів. Три жінки торгували сметаною, зробленою у Шклові, на батьківщині Лукашенка.
«Не пишіть прізвищ, а то нам у Шклові життя не буде, на своїй батьківщині Лукашенко нас точно дістане. Ось провезла 15 пачок сметани, нас, «ридикюльників», митниця не чіпає, на них куплю синові куртку — тут мануфактура дешевша, ніж у нас. Вигідно звідси везти одяг, та хто у Шклові купить — грошей немає. Більше не поїду, невигідно, і як жити тепер — не знаю», — каже 47-річна Тетяна.
«Раніше здавалося, щастя — це отримувати російську зарплату і жити в Білорусі. Люди тут багатші, ніж у нас — бачите, майже всі у шкірі ходять. А зараз не знаю, де краще — напевно, там, де нас немає», — вважає жінка.
На символічному російсько-білоруському кордоні в Редьках, де півтора року тому Лукашенко й Віктор Черномирдін після підписання митного союзу помпезно викорчували прикордонний стовп, сьогодні марно стоять посилені білоруські кордони.
«Що тепер перевіряти — мертва дорога. Раніше за зміну по 300 фур з імпортом на Росію оформляли, а скільки йшло прямо. А зараз все завмерло, від сили 20 машин оформимо. Експорт на Росію зупинився. Тижнів через два й у нас буде все так само, як і там», — сумно киває головою на схід митник.
Майже третину доходів білоруського бюджету становили митні збори від потоку автофургонів з вантажами з Європи до Росії, тепер траса Брест-Москва порожня. Під питанням доля й білоруських товарів на стратегічному східному ринку, який «ковтав» 70 відсотків експорту країни, а значить, на межі кризи опинилися промисловість, що ожила, й долі десятків тисяч робітників.
У Редьках біля порожньої автостради жовтіє листя на знаменитій символічній берізці, посадженій торішнього квітня білоруським президентом і тогочасним російським прем’єр-міністром.
«Не президентська це справа — стовпи викопувати», — віджартувався тоді від церемонії Єльцин.
І все-таки вдалося знайти одну людину, котра не втратила бадьорості, на терені від Орші до Смоленська (Думські політики по «ящику» не в рахунок) — 80-річну бабу Олену, котра торгує в Орші часником власного виробництва й безакцизними імпортними сигаретами не на прилавку, а прямо з розбитої брудно-рожевої дитячої коляски, в якій виростила сімох внуків. Міліція вже не чіпає спекулянтку через старість, у вигляді компенсації інколи беручи її тютюн за ціною без урахування інфляції.
«Я ніколи не жила, а тільки існувала — й за «совєтів» я працювала, але була й залишилася жебраком. У політиків не вірю, чого нам тільки не обіцяли, але всі обдурять. Годую сім’ю, хоч ноги розбиті й щодня обзивають спекулянткою. Але великі динозаври вимерли, а маленькі таргани вціліли, виживемо й ми», — вважає баба Олена.
Мінськ — Орша — Редьки — Гусино — Смоленськ
№174 12.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Майже третину доходів білоруського бюджету становили митні збори від потоку автофургонів з вантажами з Європи до Росії, тепер траса Брест — Москва порожня
Білорусь за розпорядженням президента Олександра Лукашенка реанімувала скасовану півтора року тому митницю на кордоні з Росією, марно намагаючись захиститися від кризи в РФ і дефіциту, що насувається на країну.
До Орші, прикордонного з Росією залізничного вузла, цього тижня кинуто митників зі всієї країни, в тому числі з українського кордону, покликаних зупинити потік дешевого білоруського продовольства, що вивозиться до Москви і Смоленська — у держторгівлі зникли дотовані цукор, борошно, масло, дешева ковбаса. З’являються довгі черги.
«А що, хіба тут є митниця?» — дивується провідниця нічного поїзду «Брест — Москва», побачивши сімох митників і міліціонерів, котрі заглядають до валіз сонних пасажирів.
Молоді митники бурчать: білоруські власті й мас-медіа твердять, що продовольства немає через те, що все йде в Росію, але насправді кілька перших рейдів нічними поїздами приводять до нульового результату: потік білоруських «торбешників», який зовсім недавно переповнював вагони місцевих поїздів, вичерпався.
«Ще в серпні ми силою не могли стримати натовпи «торбешників» на Росію — одних знімали з поїзда, інші втискувалися. Через різницю в цінах і курсах валют бариші були дуже великими. Зараз усе врегулював ринок: російський рубль упав, наші ціни зросли», — каже начальник Оршанської залізничної міліції Анатолій Бохан.
Падіння російського рубля стало шоком не тільки для росіян, а й для білорусів, особливо мешканців прикордоння, — сотні місцевих жителів залишилися без звичного заробітку. В обмінному пункті вокзалу російський рубль — єдина іноземна валюта, що з’явилася в продажу банківських «обмінників», де з часів держрегулювання жили тільки «зайчики». Але тепер всі намагаються позбутися другої після «доларів-марочок» валюти, чекаючи поглиблення кризи в РФ.
«Купіть рублі краще у нас, а не в банку», — тужливо попросили мене два білоруських «омонівця», котрі охороняють місцеве відділення Зовнішекономбанку від валютників.
За півночі ударної праці посиленій митній бригаді вдалося спіймати тільки одну «торбешницю», котра сама одна за допомогою сумки-візка намагалася перевезти до Москви 100 кілограмів сиру. «Що таке Шварценеггер поруч з нашими білоруськими жінками?» — сміється над ридаючою жінкою у спортивному костюмі черговий міліціонер, складаючи протокол. Він упевнений, що сир украдено з місцевого заводу. — Тепер немає ніякої вигоди купувати в магазині продукти й везти на Росію. Ну, якщо тільки на допомогу братньому народу».
Напередодні відродження митниці та обіцяних найжорстокіших заходів проти спекуляції Лукашенко сказав у Речиці, нафтовидобувному районі: «Росіяни — наші брати, й ми повинні з ними поділитися останнім шматком хліба».
Але вже через чотири дні його ж розпорядженням в Орші реанімовано митницю й обіцяно найсуворіші покарання за вивезення продуктів. У Білорусі два роки тому відновлено кримінальну відповідальність за спекуляцію, як це було за радянських часів, з позбавленням волі до 6 років і конфіскацією майна, хоча «торбешники»— наймасовіша професія в країні регульованих цін і 20—30-доларових заробітків у зубожілій провінції.
Оршанські магазини пустішають, на ринку з’являються нові ціни — за три дні вони виросли вдвічі. На привокзальній торговій площі вишикувалися черги бідно вдягнених людей, котрі чекають державних круп, хліба, сала. Вони розгублені й пригнічені, дивлячись на нові цінники.
Білоруси, як і росіяни, створюють продовольчий запас, незважаючи на заклики державних мас-медіа не купувати про запас, і запевнення, що, на відміну від Росії, власті контролюють ситуацію. Але за півмісяця американський долар, тепер єдиний орієнтир торгівлі, злетів вдвічі на готівковому ринку і втричі на безготівковому, попри стримуваний офіційний курс «зайчика», який виявився в чотири рази вищим від вільного. Власті заборонили безготівкову торгівлю — всі дорогі товари у держторгівлі позначені табличкою «продано».
«Напевно, не в той човен ми сіли. То що робити, разом судилося на дно чи випливти. Росія — великий корабель: потоне — й нас до воронки затягне. Вибору немає. Врятує нас тільки десантний генерал, як Лебедь, наприклад. Лукашенко теж правильний, тільки він не диктатор, а колгоспник», — роздумує 74-річний оршанець Микола Серафименко, колишній військовий моряк Далекосхідного флоту, на плечах якого досі надітий старий засмальцьований військовий мундир.
Та сама пригніченість, але помножена на злобу й відчай, — «за кордоном», у Росії, в сусідньому робочому селищі Гусино, де в місцевому коопмагазині розкупили навіть сірники й сіль, на прилавках — залишки батонів, горілка й цукерки, на складах — нічого.
«Ні, час братися за сокири!» — злісно кидає похмурий робітник у спецівці, почувши від розгубленої продавщиці, що й сьогодні не привезли сигарети. «Усіх час змітати — і президента, й Думу, й уряд. Їм усім на нас наплювати!» — троє його товаришів (теж у спецівках), мовчки, погоджуючись, кивають.
У селищі не отримують зарплату третій місяць, на тутешньому ринку зникли звичні дешеві білоруські продукти, що теж позначається на гаманці. У тривожних розмовах у магазинах, на ринках по обидва боки кордону частіше за все звучать злобні заклики чоловіків братися за сокири й вила, і переляканий шепіт жінок про війну. Хтось закликає до влади Жириновського, хтось Лебедя, хтось вірить в Лукашенка, котрий вийшов з народу і котрий регулярно дає зарплати своєму народу. Але більшість не бачать ні виходу, ні рятівника, купуючи про запас крупи, сіль, борошно й сірники.
На ринку в Смоленську, де серед достатку найвишуканіших, але дорогих продуктів ніщо не нагадує про голод і навіть дефіцит, жителі обурені цінами, що зростають на очах. Але сьогодні в перерахунку на рублі ці ціни такі ж, як у Білорусі, де заробітки втроє нижчі.
На задвірках Смоленського ринку серед картопляних рядів все ж вдалося відшукати білорусів. Три жінки торгували сметаною, зробленою у Шклові, на батьківщині Лукашенка.
«Не пишіть прізвищ, а то нам у Шклові життя не буде, на своїй батьківщині Лукашенко нас точно дістане. Ось провезла 15 пачок сметани, нас, «ридикюльників», митниця не чіпає, на них куплю синові куртку — тут мануфактура дешевша, ніж у нас. Вигідно звідси везти одяг, та хто у Шклові купить — грошей немає. Більше не поїду, невигідно, і як жити тепер — не знаю», — каже 47-річна Тетяна.
«Раніше здавалося, щастя — це отримувати російську зарплату і жити в Білорусі. Люди тут багатші, ніж у нас — бачите, майже всі у шкірі ходять. А зараз не знаю, де краще — напевно, там, де нас немає», — вважає жінка.
На символічному російсько-білоруському кордоні в Редьках, де півтора року тому Лукашенко й Віктор Черномирдін після підписання митного союзу помпезно викорчували прикордонний стовп, сьогодні марно стоять посилені білоруські кордони.
«Що тепер перевіряти — мертва дорога. Раніше за зміну по 300 фур з імпортом на Росію оформляли, а скільки йшло прямо. А зараз все завмерло, від сили 20 машин оформимо. Експорт на Росію зупинився. Тижнів через два й у нас буде все так само, як і там», — сумно киває головою на схід митник.
Майже третину доходів білоруського бюджету становили митні збори від потоку автофургонів з вантажами з Європи до Росії, тепер траса Брест-Москва порожня. Під питанням доля й білоруських товарів на стратегічному східному ринку, який «ковтав» 70 відсотків експорту країни, а значить, на межі кризи опинилися промисловість, що ожила, й долі десятків тисяч робітників.
У Редьках біля порожньої автостради жовтіє листя на знаменитій символічній берізці, посадженій торішнього квітня білоруським президентом і тогочасним російським прем’єр-міністром.
«Не президентська це справа — стовпи викопувати», — віджартувався тоді від церемонії Єльцин.
І все-таки вдалося знайти одну людину, котра не втратила бадьорості, на терені від Орші до Смоленська (Думські політики по «ящику» не в рахунок) — 80-річну бабу Олену, котра торгує в Орші часником власного виробництва й безакцизними імпортними сигаретами не на прилавку, а прямо з розбитої брудно-рожевої дитячої коляски, в якій виростила сімох внуків. Міліція вже не чіпає спекулянтку через старість, у вигляді компенсації інколи беручи її тютюн за ціною без урахування інфляції.
«Я ніколи не жила, а тільки існувала — й за «совєтів» я працювала, але була й залишилася жебраком. У політиків не вірю, чого нам тільки не обіцяли, але всі обдурять. Годую сім’ю, хоч ноги розбиті й щодня обзивають спекулянткою. Але великі динозаври вимерли, а маленькі таргани вціліли, виживемо й ми», — вважає баба Олена.
Мінськ — Орша — Редьки — Гусино — Смоленськ
№174 12.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
