Стає очевидним, що на ізраїльсько-палестинських мирних переговорах досягнуто момент істини. Дві сторони ведуть переговори з 1995 року, коли в Осло ними було підписано угоди, головним досягненням яких стало взаємне визнання і створення палестинської автономії на Західному Березі і в Секторі Газа. На подальших переговорах мав бути остаточно визначений статус Палестинської Автономії (тобто чи бути Палестині незалежною державою), вирішено питання про кордони, про майбутнє єврейських поселень, про репатріацію біженців, і про остаточний статус Єрусалима, який називали столицею обидві сторони, але який цілком контролювався Ізраїлем.
Відповідно до низки підписаних протягом року після прийняття даної схеми документів, було встановлено Палестинську Автономію на чолі з Ясиром Арафатом. Арафат повернувся до Газа із заслання в Тунісі, а Ізраїль повернув Палестинській Автономії велику частину Газа і більшість міст на Західному Березі. На сьогодні, незважаючи на те, що Палестинська Автономія контролює менше 30% території Західного Берега і Сектору Газа, понад 80% палестинців на цих територіях живуть за палестинськими законами. Було створено палестинські законодавчі органи і кабінет міністрів, а також палестинську поліцію та службу безпеки. В областях, які знаходяться під палестинським контролем, Палестинська Автономія управляє економікою, а також освітою та іншими внутрішніми справами. Хоча успіхи економіки залишаються неоднозначними, найважливішою зміною в житті палестинців є закінчення періоду ізраїльського правління.
Втім, ізраїльські поселення, побудовані переважно за час перебування при владі правих урядів Менахема Бегіна, Іцхака Шаміра і Беньяміна Нетаньяху, зберігаються, а відносини між поселенцями (іноді настроєними виключно радикально націоналістично) і палестинцями залишаються напруженими. Вбивство прем’єр-міністра Іцхака Рабіна націоналістично настроєним релігійним екстремістом — єврейським студентом — уповільнило хід мирного процесу, особливо після того, як на посаду прем’єр-міністра 1996 року було обрано Нетаньяху. Але 1999 року стрімка перемога на виборах прем’єр-міністра Ехуда Барака дала новий поштовх переговорному процесу.
Саме цей поштовх може на цей час визначити подальший хід цього процесу. Хоча більшу частину територіальних питань уже було обговорено, найскладніші з них навмисно було відкладено на майбутнє, і саме ними слід зайнятися на нинішній стадії переговорів. Саме на цій стадії весь процес або цілком провалиться, або вистоїть.
Яким має бути статус Єрусалима? Повернення до демаркаційних ліній 1967 року, котрі розділили місто на дві частини, неможливе, особливо враховуючи те, що понад 120 тис. ізраїльтян зараз живуть по той бік старої розділяючої межі. Яке майбутнє єврейських поселень? Чи повинні вони зберегтися, бути частково евакуйованими, чи ж частково потрапити під палестинське правління?
Це — важкі проблеми, які поєднують у собі політичні, стратегічні, релігійні і символічні питання, які виходять далеко за межі власне міжнаціональних відносин єврейського та арабського народів. Політична позиція їхніх лідерів, котра ослаблюється, ще більше ускладнює стан справ. Позиція прем’єр-міністра Барака страждає від виняткової крихкості коаліції, а нещодавно він втратив більшість у парламенті. На Арафата тиснуть палестинські екстремісти. У минулому він крізь пальці дивився на акти насильства щодо ізраїльтян, оскільки хотів утихомирити радикальних фундаменталістів, які значно підірвали віру ізраїльського населення (що не обов’язково належить до правоекстремістського крила) у здатність Арафата контролювати ситуацію.
У таких обставинах потрібен поштовх ззовні, і саме таким поштовхом послужили переговори, ініційовані в Кемп-Девіді президентом Клінтоном. Однак тепер палестинці в односторонньому порядку можуть проголосити незалежність, ізраїльтяни можуть пред’явити зустрічні обвинувачення, і весь крихкий баланс досягнутих в Осло угод може розпастися.
Схоже, прем’єр-міністр Барак готовий погодитися з незалежністю палестинської держави (крок, на який до останнього часу не був готовий піти жоден ізраїльський лідер). Він дав чітко зрозуміти, що, можливо, 30 тис. поселенців будуть повернені до Ізраїлю чи залишаться жити у своїх будинках під палестинським правлінням. Це — сміливий і новий крок Ізраїлю, за який Барак заплатив величезну ціну. Але палестинці хочуть відходу всіх поселенців, що політично неможливо при будь-якому ізраїльському уряді. Взаємно неприйнятні позиції також були озвучені з обох сторін з питання Єрусалима.
Але логіка ситуації така, що рано чи пізно, може, після однієї-двох криз компроміс буде знайдений. Обом сторонам буде важко досягнути цієї точки, але, як заявив Клінтон при відкритті саміту, альтернатива тому набагато гірша.
