Останніми днями з’явилися повідомлення про те, що готується зустріч між прем’єр-міністрами Ізраїлю та Палестини Аріелем Шароном та Абу Мазеном з тим, щоб уже на трьохсторонньому саміті з президентом США Джорджем Бушем досягнути конкретних домовленостей з виконання нещодавно розробленого мирного плану під назвою «Дорожня карта». Автор статті, ізраїльський аналітик Шломо АВІНЕРІ сумнівається у можливості виконати цей план. Можливо, існують й інші погляди.
Той факт, що Ізраїль та Палестина прийняли недавній план Буша, названий близькосхідною «Дорожньою картою», став хорошим знаком. Однак шанси на те, що цей план приведе до реальних, а не риторичних змін убік урегулювання, залишаються примарними.
Існує безліч причин, чому так звана «дорожня карта» насправді не є чимось більшим, ніж список побажань того, що необхідно зробити для досягнення миру між Палестиною та Ізраїлем. У плані наведено високі цілі, але іноді здається, що вони дуже далекі від політичних реалій регіону.
Наприклад, у цьому плані визнано, що ізраїльсько-палестинський конфлікт не можна вирішити у відриві від реалій двох сторін, слід врахувати особливості регіону. План «Дорожня карта» має на увазі серйозні поступки з боку Ізраїлю: виведення військ із Західного берега ріки Йордан та сектора Газа, демонтаж ізраїльських поселень, компроміс щодо Єрусалиму.
Водночас, чотири сторони, які розробили план — США, ЄС, Росія й ООН — розуміють, що Ізраїль не піде на такі поступки, якщо не станеться змін у самому ставленні до існування Ізраїльської держави з боку арабського світу. Незважаючи на мир з Єгиптом та Йорданією, існує загроза Ізраїлю з боку таких країн, як Сирія та Лівія, чиї режими тісно пов’язані з терористичними акціями проти цивільного населення в Ізраїлі та мають або прагнуть отримати зброю масового знищення.
Тому план «дорожня карта» передбачає досягнення миру між Ізраїлем та Палестиною на основі нормалізації арабо-ізраїльських відносин. Але чи можна досягнути миру в найближчому майбутньому? Чи справді США — а в цьому разі навіть «четвірка» — вірять, що вони знають, як зрушити Сирію та Лівію з їхньої тупикової позиції, яку вони займають нині, що загрожує самому існуванню Ізраїльської держави?
У «Дорожній карті» немає й натяку на те, що творці плану замислилися про це більше, ніж тільки з метою просто висловити вголос свої побажання.
План є ще однією спробою реанімувати мирний процес, розпочатий в Осло. Однак цей рух, що грунтується на мирних угодах між Ізраїлем та Організацією Визволення Палестини, підписаних в Осло 1993 року, зазнає серйозних труднощів, відтоді як Ясір Арафат відкинув мирні ініціативи, висунені прем’єр-міністром Ізраїлю Ехудом Бараком за підтримки президента Білла Клінтона у Кемп- Девіді у грудні 2000 року.
Це послугувало вододілом у близькосхіднiй політиці — кардинальною зміною убік погіршення. Відмову палестинців прийняти, або навіть обговорити, найщедрішу і всеосяжну пропозицію з боку Ізраїлю з 1967 року в обмін на договір про припинення конфлікту означав, що палестинці не готові визнати легітимність існування Ізраїлю.
Нині конфлікт у колі ще більшої гіркоти, страху й ненависті, ніж 2000 року, коли провалилися переговори в Кемп- Девіді. Пряма і непряма підтримка, яку надає палестинська влада бомбардуванню мирного ізраїльського населення, для ізраїльтян є доказом того, що палестинці досі вважають атаки на мирне населення правомірною зброєю. Відповіді Ізраїлю, які іноді бувають жорсткими, поглиблюють почуття ненависті палестинців до Ізраїлю.
Безумовно, залишення посади Арафатом і призначення Абу Мазена палестинським прем’єром є важливим кроком у правильному напрямі. Однак ще тільки маємо дізнатися, яка насправді влада Абу Мазена. Чи дійсно він контролює приховані ресурси ОВП, які давали Арафату таку владу, яка перевершувала формальний титул глави Палестинської автономії?
І найголовніше, чи має Абу Мазен політичну волю і владу, щоб подавити, якщо знадобиться, і жорстоко, — банди терористів-убивць, що контролюють велику частину палестинського населення? Багато залежить від відповідей на ці запитання.
Останнє, але не менш важливе: згідно з уявленнями творців плану «дорожня карта», для його реалізації знадобиться від двох років у найсприятливішому випадку, до трьох-чотирьох у песимістичному сценарії. Знадобиться постійний контроль на найвищому рівні американської адміністрації. Чи здатен президент Буш або інший американський президент використовувати свою владу щодня протягом двох-трьох років для того, щоб сторони втілювали свої розпливчаті усні угоди у болючі і, можливо, політично небезпечні рішення?
Минулий досвід не обнадіює. Увага, яку американський президент приділяє будь-якому питанню, обмежена у часі. Однак без його постійної уваги план «Дорожня карта» загрузне в близькосхідних пісках, які вже поховали не один добрий намір щодо мирного врегулювання.
Що ж тоді можна зробити? Прийнятним варіантом може послугувати приклад Боснії та Герцеговини, де ніхто не говорив про постійне рішення, але вдалося зупинити насильство. Необхідна стабілізація, кінець щоденного кровопролиття, зниження ворожості та творення взаємної довіри.
Ізраїльтяни та палестинці поки не готові до сприйняття жорстких політичних заходів, пропонованих планом «Дорожня карта». Їм потрібен ряд тимчасових заходів, які принесуть стабільність і безпеку громадянам по обидві сторони конфлікту. Зі зниженням ескалації насильства, в майбутньому можливе досягнення справжнього примирення. Як це не важко і сумно визнавати, момент для чогось більшого ще не дозрів.
