Корумповані високопосадові чиновники й державні службовці існують у всьому світі. Хабарництво є досить звичною справою, однак гострота цієї проблеми проявляється в країнах по-різному. Зазвичай корупція є незаконною й завжди неетичною. Але із суто економічних розрахунків людям вигідно платити більше за такі урядові послуги задля досягнення успіху у власній справі. Іншими словами, це спрацьовує подібно одному з додаткових податків на приватних осіб чи підприємства. Різниця полягає лише в тому, що заздалегідь важко визначити точну величину цього податку, до того ж хабарі спотворюють схему урядової діяльності по перерозподілу прибутку. Сплачені в грошовій формі, хабарі неодмінно опиняться в кишенях політиків і державних службовців. Відтак, не можуть мати місце парламентерські дебати щодо альтернативних асигнувань, наприклад, субсидій для інвалідів чи сиріт. Як тільки стала зрозуміла економічна природа хабарів — як різновиду податку — важливо з’ясувати величину цього податку й те, як він утримується.
Одна річ, коли для отримання тендера на виконання державних будівельних робіт на суму 1 млн. євро підприємство платить хабар величиною 30 тис. євро. І зовсім інша річ, коли за отримання такого ж контракту вимагають не менше 200 тис. євро. Для громадськості також різні ситуації, коли хабара беруть для прискорення робіт та їхнього завершення, та коли гроші беруть, але мало або й зовсім не приділяють уваги для виконання зазначених у контракті послуг чи робіт. Подібне явище виникає, коли хабар для державних службовців і політиків став головною і, можливо, навіть єдиною метою діяльності. Платник податків просто перестає більше платити, щоб певні роботи були зроблені, й починає розкидати гроші на об’єкти, які ніколи не будуть завершені. Бо чим довше вони залишаються незавершеними, тим більше хабарів можна отримати від фірм. Це трапилось в Італії в 70-х — 80-х перед початком знаменитої кампанії Mani Pulite («Чисті руки»).
Як завжди буває з усеохоплюючим соціальним явищем, тенденція, якій не чиниться ефективний опір, набирає сили. Перешкодою для корупції є поведінка суспільства, юридична система й закони. Якщо суспільство не вважає хабарі негідною поведінкою, воно не допоможе з’ясувати, хто бере хабарі, а хто ні.
Якщо юридична система не є достатньо незалежною, державні прокурори не будуть схильними вживати дії проти корумпованих високопосадових урядовців, а судді — ухвалювати звинувачувальні вироки. Якщо закони не досконалі, то складно довести провину обвинувачених. Більшість італійських громадян вважала хабарництво злом, але значна частина не поділяла цієї думки. Мова йде про професійних політиків, багатьох державних службовців, тих, хто надавав уряду товари й послуги.
Хабарництво стало загальним явищем. У результаті виникла ситуація, в якій стало майже неможливо визначити, чи злочин називався хабарництвом (визначеним як ініціатива дати хабара високопоставленому чиновнику чи державному службовцю) чи здирництвом (вимагати від когось платити за щось, що державний службовець має виконувати за своєю посадою).
З’явилась нова фраза «dazione ambientale», яка приблизно перекладається як «плата за довкілля». Вона означала, що бізнесмен знав, що змушений платити хабар, а політик, звісно, очікував цю плату як доконаний факт. Не мало значення, хто був ініціатором. Фактично, ініціатором може бути будь-яка сторона. Але в суді це матиме значення.
Причини такого поганого стану речей мають глибоке коріння в італійській політичній системі. Зокрема, діяв зловісний «К-фактор» («К» означає комунізм). Завершення Другої світової війни принесло в Італію парламентську демократію, а також появу найбільшої комуністичної партії на Заході (у пік свого розвитку вона отримувала 34 відсотки голосів виборців). Інші партії не хотіли бачити компартію в уряді, США також не вітали подібного розвитку подій.
Коли виникала потреба, некомуністичні партії зімкнули свої лави, щоб не допустити компартію до влади. У результаті найбільша партія Християнських демократів правила 45 років, не боячись опозиції. Не існувало зміни партій у політичній системі: опозиція ніколи не очолювала уряд.
Такої перепони комуністи не мали на виборах до місцевих органів влади. Три основні партії — Християнські демократи, компартія й соціалісти — правили там у різних комбінаціях. Але, знову ж таки, майже повністю була відсутня зміна партій. Правлячі партії змогли організувати систему отримання хабарів. А щоб опозиційні партії не протестували, їм давали частину корупційного хабара. Тому всі партії, які могли заручитися підтримкою в народі, могли розраховувати на шматок.
Прості італійці стали швидко розчаровуватися в політичній системі. З часом розрив між суспільством і політичними колами став проваллям. У результаті змінилися соціальні настрої, які, зрештою, викликали реакцію, коли група міланських державних прокурорів почала ловити політиків на гарячому й звинувачувати в корупції. Через декілька років потік звинувачень ставав усе більшим, тому прокурори здобули популярність, нечувану в 80-х, коли відважного й сміливого прокурора легко могла зупинити тодішня влада.
Один із «героїв» операції «Чисті руки» Антоніо ді П’єтро став світовою знаменитістю й тепер є лідером невеликої партії, яка бере участь на виборах цими вихідними.
Антикорупційна кампанія «Чисті руки», зрештою, наштовхнулась на труднощі й захлинулась. Дехто вказував на те, що прокурори самі порушили деякі основні гарантії, надто часто вдаючись до досудового ув’язнення, щоб здобути інформацію в обвинувачених. Отримання хабарів політиками стало більш обережним і розважливим, оскільки виник ризик бути впійманим на гарячому й засудженим.
Однак залишилася спадщина. Громадські роботи були заплановані, ухвалені й розпочалися, стали завершуватися — кампанія «Чисті руки» виграла значну битву. Але, на жаль, не війну. Оскільки війну з корупцією не можливо виграти за один раз і назавжди.
Паоло БРЕРА — Італійський журналіст із Мілану працює для газет La Padania, Viator і Il Corriere del Ticino
