Останні ілюзії про те, що донедавна називалось «Арабською весною», мабуть, уже розвіялись. Військовий переворот у Єгипті кристально чітко висвітлив просту депресивну альтернативу майбутнього країни. Більше не стоїть питання: демократія проти диктатури, а радше одна (ісламська) революція проти (військової) контрреволюції — одна диктатура чи інша диктатура.
Це стосується не лише Єгипту, а майже всіх країн на ширшому Близькому Сході. Оскільки обидві сторони стали на шлях збройної боротьби, то результатом буде громадянська війна попри те, що вирішать у Брюсселі доброзичливо налаштовані міністри закордонних справ ЄС. Ісламісти не можуть здобути перемогу військовими засобами, як і генерали не можуть перемогти політичними засобами. А це лише гарантує повернення до диктатури, велике насильство і низку гуманітарних катастроф.
Для обох сторін єдиним варіантом є панування і контроль, хоча жодна з них не має елементарного розуміння як модернізувати економіку та суспільство. Тому яка б сторона не здобула перевагу, знову домінуватимуть авторитаризм та економічна стагнація.
В Єгипті переможцем буде армія, принаймні у середньотерміновій перспективі. За допомогою старих еліт, міського середнього класу та релігійних меншин, єгипетські військові лідери чітко засвоїли стратегію «все або нічого». Більше того, фінансова підтримка Саудівської Аравії та інших країн Перської затоки зробила армію нечутливою до зовнішнього тиску.
Таким чином Єгипет відтворює алжирський сценарій. Коли Фронт ісламського порятунку у 1992 році перемагав на парламентських виборах в Алжирі, військові цієї країни влаштували переворот і негайно скасували другий тур виборів. Це призвело до восьмирічної громадянської війни, яка велась обома сторонами зі страшною жорстокістю і призвела до загибелі 200 тис. осіб.
Військове правління в Алжирі де-факто продовжується і сьогодні. Але так і не було знайдено відповіді на роль політичного ісламу, серйозно не вирішено фундаментальні проблеми країни, а її лідери виявилися неспроможними скористатися багатообіцяючими можливостями (наприклад, у порівнянні з Єгиптом, Алжир має великі запаси нафти та газу).
У Єгипті старше покоління Братів-мусульман звикло до в’язниць і життя у підпіллі, але існує багато підстав вважати, що молоді прихильники цього руху вдадуться до терору та насильства. Єгипет, Сирія, Ємен, Туніс і скоро, можливо, інші країни цього регіону стануть плідним ґрунтом для нової більш войовничо налаштованої Аль-Каїди, яка стане ще більш потужним чинником у близькосхідній какофонії інтересів та ідеологій.
Захід загалом та Сполучені Штати зокрема мають мало впливу чи справжнього важеля на ситуацію. Тому він буде скаржитися, погрожувати, розповідати про майбутні жахи, але зрештою слідуватиме своїм інтересам, а не принципам. Наприклад, Єгипет, який контролює Суецький канал і підтримує холодний мир з Ізраїлем, є надто важливим стратегічно, що його просто покинути.
Якщо подивитися на єгипетську ситуацію відсторонено, то вона досить плачевна. Але це зовсім не унікальний випадок. Радше, це частина регіональної драми, яка характеризується головним чином масовою втратою порядку. Підтримуваний США порядок на Близькому Сході розпадається, але не з’являється новий порядок. Натомість тут лише поширюється хаос, який погрожує вийти далеко за межі регіону.
Після явного провалу президента Джорджа Буша и віце-президента Діка Чейні з їхніми неоконсервативними ілюзіями діяти самостійно, США більше не хочуть і не можуть взяти на себе тягар останньої сили із забезпечення порядку на Близькому Сході. Перевантаживши збройні сили в Афганістані та Іраку, а також стикаючись із економічним спадом у себе вдома, США відступають і зараз немає жодної іншої сили, яка зайняла б їхнє місце.
Відхід є одним із найризикованіших військових маневрів, тому що це може легко перетворитися у панічний відступ і хаос. А з наступним виходом США і НАТО з Афганістану, потенціал заворушень у регіоні між Північною Африкою та гірським плато Гіндукуш може істотно вирости на східній околиці.
Який висновок варто взяти сьогодні з тривалої кризи на Близькому Сході? Це те, що регіональні держави все частіше намагаються замінити США як силу із забезпечення порядку. Це теж буде живити хаос, тому що жодна з цих сил не є достатньо сильною, щоб узяти на свої плечі американський тягар. Окрім того, розкол між сунітами і шиїтами часто призводить до суперечливої політики. У Єгипті, наприклад, Саудівська Аравія надає підтримку військовим проти Братів-мусульман, в той час як у Сирії саудівці підтримують салафітів у боротьбі проти військових, котрі отримують допомогу від головних ворогів Саудівської Аравії, шиїтів Ірану та їхніх представників у Лівані «Хізбалла».
Але боротьба за владу в регіоні і його сектантські-ідеологічні антагонізми також створюють можливість для співпраці, що раніше вважалось неможливим. З цієї точки зору, будь-які американсько-іранські переговори з ядерної проблеми на хвилі перемоги Хасана Рухані на президентських виборах в Ірані можуть мати набагато більше значення.
У Єгипті домінуватиме воєнна контрреволюція, але ісламська революція зрештою повернеться, оскільки її причини не було усунено. На даний момент немає практично жодних ознак прогресу на цьому фронті. Але якщо ісламська революція справді повернеться, то, ймовірно, вона буде ще більш потужною і більш жорсткою.
Подібна динаміка є очевидною в європейській історії, особливо в революціях і контрреволюціях у ХІХ і ХХ століттях. Дійсно, спадщина такої динаміки повністю була подолана в Європі лише два десятиліття тому. Тепер, здається, така динаміка повторюється в основному без змін на Близькому Сході.
Переклад Миколи СІРУКА, «День»
Проект Синдикат для «Дня»
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ Німеччини і віце-канцлер з 1998 по 2005 рік. Майже 20 років є лідером Партії зелених. Зараз?— запрошений професор у Школі ім. Вудро Вільсона Прінстонського університету
