Економіст Пауло Рабелло де Кастро, випускник Чикагського університету й один iз найдотепніших мислителів Бразилії, назвав жовтневі президентські вибори в країні вибором між «ще того ж самого» й «того ж самого, але без «ще». Як не схоже це на бурю емоцій, яку зазвичай викликають президентські вибори в країнах, які розвиваються!
Іронія Рабелло де Кастро доречна, адже важко сказати, який із кандидатів втілює собою «ще того ж самого»: президент Луїс Ігнасіо Лула де Сільва, який іде на другий термін і, згідно з опитуваннями, поки що лідируючий, він же колишній губернатор Сан-Паулу, Геральдо Алкмін, який висувається від СДПБ (Соціал-демократичної партії Бразилії, представник якої Фернандо Енріко Кардозо був президентом Бразилії вісім років до обрання Лула). Дійсно, відрізнити одного від іншого так складно, що в нещодавньому інтерв’ю сам Кардозо назвав Партію праці (ПП), яку представляє Лула, проектом СДПБ. Він додав: «Можливо, іншого й немає. Історія не завжди породжує новий проект».
Кардозо має рацію. Крім навряд чи практичної політичної риторики лідерів на зразок Уго Чавеса (Венесуела) й Ево Моралеса (Болівія), на світовому виборчому ринку не пропонується нічого такого, що хоча б скільки-небудь відрізнялося від того, що зазвичай називається неолібералізмом або «Вашингтонським консенсусом». Іншими словами, в жодній сучасній країні немає більше боротьби між різними проектами, конфронтації ліві — праві (з усіма їхніми відтінками), яка могла б викликати емоційний підйом у виборців. Щодо цього, Бразилія анітрохи не відрізняється від Великої Британії, Іспанії або Уругваю.
Дійсно, вибори, що наближаються у Бразилії, схожі на футбольний матч між великими командами, де прихильники кандидатів відрізняються між собою виключно кольором сорочок, оскільки найсильніші команди згодні з правилами гри й навіть використовують схожу тактику.
За словами соціолога-соціаліста Франціско де Олівейри, відсутність передвиборної напруги тісно пов’язана з одним фактом: «некорисність» політики внаслідок її «фінансіалізації». Іншими словами, можливості уряду сильно звузилися на тлі могутніх фінансових ринків, що мають можливість дестабілізувати будь-які заходи уряду, які вони вважатимуть незручними для себе. По- простому кажучи, грати в гру неможливо інакше, ніж за правилами фінансових ринків.
Ця відсутність емоцій у політиці, ця відсутність конфронтації між різними проектами — добре це чи погано? Деякі аналітики вважають, що добре, оскільки свідчить про політичну зрілість нації. У випадку Бразилії це свідчить про те, що люди більше не бажають погоджуватися з неортодоксальними політичними й економічними авантюрами, характерними для 1980-х і початку 90-х років, або голосувати за них.
Проблема в тому, що ця передбачувана зрілість, реальна вона чи ні, настає в той час, коли фундаментальні проблеми країни так і залишаються невирішеними. Дійсно, протягом принаймні 25 років Бразилія не змогла досягти швидкого економічного зростання. А це — неодмінна умова для початку боротьби з гострими й глибоко укоріненими проблемами, такими як бідність у країні, нерівномірний до непристойності розподіл прибутків, величезні недоліки освіти, ненадійна система охорони здоров’я, виснаження інфраструктури, викликане багаторічними недоліками капіталовкладень, та інші біди з довгого списку, типового для слаборозвинених країн. Рабелло де Кастро стверджує, що «в країні відсутня інституційна модель або продуктивний порядок, який відповідає потребам швидкого розвитку».
Що стосується процесу «фінансіалізації» політики, за словами де Олівейро, то варто звернути увагу на цікавий факт: рівень ризику в країні в середу 9 серпня досягнув найнижчої позначки з моменту введення цього індексу 1994 року відразу після випадків, які бразильські ЗМІ назвали «третьою хвилею атак» злочинної групи PCC («Перша команда столиці»). Це угруповання підпалювало автобуси, громило банківські установи, закладало бомби в державні будівлі (навіть у штаб-квартиру міністерства штату з суспільних питань і в поліцейське управління по боротьбі з організованою злочинністю в Сан-Паулу).
Це означає, що фінансовий світ вимірює ризик згідно з власними інтересами. Якщо країна вчасно виплачує свої борги й застосовує в політиці ті принципи, які ринки вважають «правильними» — значить, індекс ризику в країні низький. Для пересічних громадян, особливо для середнього класу і/або незаможних, ризик, пов’язаний із виходом на вулицю, може бути того ж самого дня дуже високим, але на фінансові оцінки це не впливає.
Чому ж за цих обставин президент Лула, швидше за все, буде переобраний? По- простому кажучи, Лула працює за принципом «і нашим, і вашим». З січня 2003 року (з початку його президентського терміну) до червня 2006 року (найсвіжіші дані) його адміністрація виділила 530 млрд. реалів (майже $242,7 млрд.) на виплати власникам державних облігацій, а на програму Bolsa- Familia, згідно з якою гроші розподіляються безпосередньо бідним сім’ям, лише 30 мільярдів реалів ($13,8 млрд.).
Це навряд чи найкращий спосіб забезпечити справжній перерозподіл прибутків, але цього було досить для досягнення двох цілей: завдяки цьому як зовнішні, так і внутрішні інвестори були задоволені. (Під час передвиборної кампанії 2002 року й внутрішні, й зовнішні інвестори надзвичайно сильно грали на пониження бразильської валюти, побоюючись Лула, якого вважали радикальним кандидатом.) Ця стратегія дозволяє також отримати голоси представників найбідніших прошарків суспільства, які отримують дуже мало, але вважають, що ці субсидії — «краще, ніж нічого». А бідняки складають більшість бразильського електорату.
Усе вказує на те, що Лула зможе виграти ці вибори. Але чи може ця політична гра розігруватися до нескінченності? Відповідь почне прояснюватися з січня 2007 року, коли новий (або, найвірогідніше, старий) президент розпочне виконувати свої обов’язки.
Кловіс РОССІ — оглядач газети Folha de S. Paulo.
