12 червня відзначається перша річниця спірного обрання Махмуда Ахмадінежада на другий термін як президента Ірану. Незважаючи на тривалі зусилля іранської опозиції спростувати підсумки виборів і прискорити політичну лібералізацію, Ахмадінежад і його прибічники домоглися значних успіхів із утримання влади у своїх руках, використовуючи грубу силу для придушення руху за проведення реформ. Надії на те, що народне повстання зможе повалити режим, згасли.
У той же час, загострюється криза довкола ядерної програми Ірану. Іранський режим продовжує ігнорувати спроби міжнародного співтовариства з недопущення розробки ним ядерної зброї. У відповідь адміністрація президента США Барака Обами веде роботу з Радою безпеки ООН з встановлення більш жорстких економічних санкцій. Незважаючи на це, Іран просувається до опанування процесу збагачення урану до рівня, потрібного для виробництва зброї. Що ближче Іран підходить до розробки ядерної зброї, то більше ймовірність атаки з боку Ізраїлю, як за підтримки США, так і без неї, на ядерні об’єкти Ірану.
Непримиренність іранського уряду, його очевидні спроби ввести в оману інспекторів із ядерної зброї, його одіозні заклики до руйнування Ізраїлю, жорстке придушення ним політичних опонентів — все це надає Обамі законні підстави «грюкнути дверима» й припинити діалог. У зв’язку з провалом дипломатичних зусиль щодо приборкання ядерних амбіцій Ірану, критики досягнення домовленості заявляють, що настав час для перегрупування і застосування сили, поки Іран не перетнув «ядерний Рубікон». Дедалі більше голосів у прибічників спільних зусиль для примусу керівників Ірану, які наполягають на тому, що режиму прийшов час піти.
Припинення діалогу з Іраном було б необачною й небезпечною помилкою. Як підтверджує моя нова книга «Як вороги стають друзями» навіть запеклі супротивники можуть врегулювати розбіжності шляхом переговорів. Існує чотири непереборні причини, з яких США і їхні союзники мають «тримати двері відкритими» для діалогу до найостаннішої хвилини.
По-перше, більш жорсткі санкції можуть мати сенс лише як інструмент дипломатії, а не грубий інструмент примусу. Нові санкції є недостатньо жорсткими для того, щоб змусити Іран підкоритися, а санкції, що передбачають великі обмеження, не знайдуть підтримки серед членів Ради безпеки. Таким чином, якщо жорсткіші санкції буде визнано доцільними, то вони, найімовірніше, поставлять Іран в конфронтацію з об’єднаним дипломатичним «фронтом», ніж змусять його уряд піти на угоду з метою припинення ізоляції країни. Введення нових санкцій обгрунтовано, але лише як доповнення, а не альтернатива дипломатичним зусиллям.
По-друге, витрати, пов’язані з відмовою від дипломатичних зусиль, настільки значні, що продовження взаємодії матиме сенс, навіть якщо Іран відмовиться відійти від своєї позиції. Припинити дипломатичні зусилля — це означає залишити міжнародному співтовариству два жахливі виходи з ситуації: змиритися з ядерним Іраном, або завдати превентивного військового удару по іранських ядерних об’єктах.
Якщо в Ірані з’явиться «абсолютна зброя», то це може призвести до нового стримування його зовнішньої політики. Держави, що володіють ядерною зброєю, мають бути особливо обережні в зв’язку з тим, що історично вони можуть зіткнутися з ядерним ударом у відповідь. Проте, іранський режим — це незвичайний уряд, він може не дотримуватись нормальних практик у сфері ядерних обмежень. Якщо навіть він їх дотримуватиме, то наявність ядерної зброї в Ірану може покласти початок гонці озброєнь у регіоні й сприяти іранському уряду, який вже підтримує екстремістські рухи на Близькому Сході. Американська «парасолька безпеки» над Перською затокою й Ізраїлем може заспокоїти нерви, але вона мало допоможе в протистоянні зростаючій іранській підтримці радикалам ісламізму.
Військовий удар, найімовірніше, матиме значно гірші наслідки. Навіть якщо удар матиме оперативний успіх, він лише відстрочить ядерну програму Ірану на кілька років, одночасно давши режиму нову стимул-реакцію для здобуття ядерного стримуючого засобу, а також для створення більш прихованих і захищених ядерних об’єктів. У відповідь на атаку Іран може докласти зусиль щодо ускладнення руху суден в Перській затоці, що може призвести до дефіциту нафти й стрімкого зростання цін на неї.
Крім того, Іран може наростити свої зусилля з фінансування й озброєння повстанців в Іраку й Афганістані, піддаючи небезпеці обидві вказані країни. Він також може розпочати атаки на американські, європейські й ізраїльські об’єкти по всьому світу. Зазначені перспективи роблять продовження дипломатичних зусиль, незалежно від важкості досягнення їхнього успіху, обов’язковим.
Третьою причиною на користь продовження діалогу є наявність суперництва між фракціями й політичної інтриги всередині іранського режиму, що може привести до значної політичної гнучкості. За загальним визнанням, заворушення в Тегерані призводять до непостійності зовнішньої політики Ірану, застерігаючи про обережність щодо перспектив багатозначного дипломатичного прориву. Проте маневрування на шляху до влади, також означає, що для розв’язання ситуації шляхом переговорів може підійти об’єднання в коаліцію.
Насправді, сам Ахмадінежад у кінці минулого року з ентузіазмом висловився з приводу пропозиції Заходу «зрушити справу з мертвої точки», експортуючи іранський уран для переробки за кордон, але потім він обрав протилежний шлях. Минулого місяця він знову змінив свою позицію, розробляючи з Бразилією й Туреччиною дещо «розбавлену» версію першої пропозиції. Можливо, Ахмадінежад вагається й відхиляється від своєї точки зору. Проте його хитка точка зору робить цілком можливим той факт, що він може вважати політично вигідним укласти договір з ядерного питання. Саме для такої можливості дипломатичні «двері» мають залишатися трохи відкритими.
І, нарешті, навіть якщо безвихідь, яка стосується збагачення урану Іраном, продовжуватиме залишатися такою, спільні зусилля можуть запропонувати обхідні шляхи з досягнення угоди щодо ядерного питання. Діалог із США може бути орієнтований на такі регіони, як Ірак і Афганістан, щодо яких обидві сторони мають спільну позицію. Спільні зусилля в боротьбі з наркотрафіком в Афганістані, наприклад, можуть допомогти послабити взаємну ворожнечу й недовіру, що принесе користь при блокуванні ядерного «фронту». Для освоєння технології, необхідної для створення ядерної зброї, Ірану потрібно ще кілька років, що надає час для пошуку вищезгаданих дипломатичних можливостей.
Зневажливе ставлення Ірану до компромісних пропозицій Обами робить для адміністрації США привабливим відмову від продовження діалогу. Проте ставки при відмові від діалогу дуже високі. Навіть незважаючи на застосування в найближчому майбутньому нових санкцій, діалог продовжує залишатися найкращим мирним засобом розв’язання, можливо, найнебезпечнішої суперечки в світі.
Чарльз А. КУПЧАН — професор міжнародних відносин в Університеті Джорджтауна та старший науковий співробітник у Раді із зовнішніх відносин. Ним написана книга «Як вороги стають друзями: джерела стабільного світу».
ДО РЕЧI
Рада безпеки ООН має намір запровадити «всеосяжні» санкції, що мають здійснити «істотний вплив» на Іран. Як заявила представниця США в Раді безпеки Сьюзан Райс, щодо іранської проблеми США залишаються прибічниками подвійного підходу: тиск за допомогою економічних санкцій та одночасні переговори. Держсекретар США Гілларі Клінтон відзначила, що санкції, які підготувала Рада безпеки, стануть найсерйознішими з тих, що коли-небудь накладали на Іран. Німеччина і п’ять постійних членів Ради (Росія, Велика Британія, Франція, США та Китай), які підготували резолюцію, не мають сумнівів, чи буде її ухвалено більшістю голосів. Представники цих держав у ООН стверджують, що за санкції проголосують понад дев’ять членів ради з 15. Тим часом Тегеран попередив, що припинить перемови, якщо резолюцію про санкції буде прийнято, зазначає ВВС News. Раніше президент Ірану Махмуд Ахмадінежад закликав Росію неставати на бік «ворогів іранського народу» під час голосування.
