Чесно кажучи, у це було важко повірити. Думалося: жарт, розіграш, фрашка, щось подібне. Але ні! Виявляється, у Росії можна опинитися під судом за... неправильне розуміння свободи. Саме за розуміння, висловлене публічно, а не за якісь практичні дії, обѓрунтовані цим розумінням. Інакше кажучи, за неправильну, відмінну від офіційно-державної, філософську позицію.
Події розгорталися так: лідери Новоросійського комітету з прав людини Тамара і Володимир Карастельови на одному з пікетів підняли плакат із гаслом: «Свободу не дають, її беруть». Прокуратура звернула увагу на цей плакат і вирішила, що він містить щось антидержавне. Відтак прокурор Новоросійська Олександр Казиміров офіційно звернувся до експертів, щоб ті дали оцінку зазначеного висловлювання. Й одержав: висловлювання визнане екстремістським і спрямованим проти моральних підвалин суспільства.
Перший висновок дав доцент Геленджикського філіалу Кубанського державного університету кандидат філософських наук Володимир Рибников (колега, шляк би його трафив!). Рибников написав, що гасло: «Свободу не дають, її беруть» йому «видається помилковим і шкідливим». Щодо першої частини твердження, то можна було б погодитися — взяти свободу справді неможливо, її можна створити, виплекати, виростити. Але шкідливість... У чому вона? Доцент Рибников розшифровує: «Осознанно или нет, но господин Карастелев, выдвинув лозунг: «Свободу не дают, ее берут», служит интересам тех, кто хотел бы расшатать общественно-политический строй современной России. Развален СССР, но есть еще молодежь, которая, согласно планам США, должна полностью отрицать государственный порядок и действия государственных органов, отвечающих за будущее молодежи. В интересах США, чтобы российская молодежь выбирала Pepsi, забыв о своих родителях, нравственности и ответственности за судьбу родины. Для США как стратегического противника России молодежная «свобода без границ» очень выгодна, поскольку порождает преступность и наркоманию. Если «свобода» не предусматривает ответственности и общественного порядка, то она обязательно ведет к анархии и преступности».
У цьому тексті найбільше мені подобається фраза про аморальну Pepsi та зневажену батьківщину...
А взагалі-то таких словесних шлакоблоків нам не пропонували на лекціях навіть у найгниліші брежнєвські часи — все ж бо філософський факультет Київського університету, а не якісь там Хацапетівські вечірні курси марксизму-ленінізму. Та у сьогоднішній Росії, схоже, експертами є саме випускники цих курсів. Ось фрагмент другого висновку, зробленого Світланою Гусєвою — керівником новоросійської муніципальної установи «Психолого-педагогічний медико-соціальний центр «Діалог». Психолог вищої кваліфікаційної категорії Гузєва підкреслила: «Призыв брать свободу самостоятельно, за пределами определенных законодательством рамок можно трактовать как призыв организаторов митинга к активным действиям против существующего законодательства. Лозунг «Свободу не дают, ее берут» является побуждающим высказыванием и может восприниматься несовершеннолетними старшего подросткового возраста как побуждение к активному противостоянию деятельности органов власти».
Цікаво, чи помітила пані Гузєва, що вона мимохідь фактично визнала відсутність свободи за нинішнього російського владного режиму?
Але справа навіть не в конкретній ситуації і в конкретних персонажах цієї новоросійської драми ідей, а у прецеденті. Оскільки за висловлення власних поглядів на феномен свободи на основі професійної експертизи прокуратура відправила в суд справу про визнання Новоросійського комітету з прав людини екстремістською організацією і про його ліквідацію.
Не знаю, як вирішить суд, та у будь-якому разі варто було б нагадати й експертам, і прокурору, й іншим зацікавленим у наведенні порядку різними там ідеями: подружжя Карастельових — це тільки двоє людей, що самостійно виробляють формулу свободи, у російській культурі таких були тисячі й тисячі, отож хоч-не-хоч доведеться — у разі обвинувального вироку — братися й за інших, саджати за ѓрати, забороняти друкуватися й палити книги. Бо ж у тих книгах та-а-ке про свободу понаписуване!
«Многое я приобрел в своем духовном пути, в опыте своей жизни, но свобода для меня изначальна, она не приобретена, она есть a priori моей жизни. Идея свободы для меня первичнее идеи совершенства, потому что нельзя принять принудительного, насильственного совершенства. Все в человеческой жизни должно пройти через свободу, через испытание свободы, через отвержение соблазнов свободы».
Це слова людини, яку звали «філософом свободи» (власне, він із цим погоджувався). Це — наш краянин Микола Бердяєв. Представник досить типової київської інтелектуальної родини кінця ХІХ — початку ХХ століття, яка жила на межі двох культур — і, власне, синтезувала їх у собі (нагадаю, що брат Миколи Сергій був українським поетом, а начебто російський філософ Бердяєв ніколи не почувався у Москві чи Петербурзі «своїм»...).
«Борьбу за свободу я понимал, прежде всего, не как борьбу общественную, а как борьбу личности против власти общества. Свобода есть моя независимость и определяемость моей личности изнутри, и свобода есть моя творческая сила, не выбор между поставленными передо мной добром и злом, а мое созидание добра и зла... Освобождение наступает, когда выбор сделан и когда я иду творческим путем»,— писав Микола Бердяєв.
Страшні речі сказав Бердяєв, чи не так? Жодної пошани до законодавства і до влади, ба більше — до всього суспільства! Руйнівник! І це ще не все: «Я никогда не соглашался отказаться от свободы и даже урезать ее, ничего не соглашался купить ценой отказа от свободы. Я от многого мог отказаться в жизни, но не во имя долга или религиозных запретов, а исключительно во имя свободы и, может быть, еще во имя жалости. Я никогда не хотел связывать себя, и это, вероятно, ослабило мою активность, ограничивало возможности реализации. Но я всегда знал, что свобода порождает страдание, отказ же от свободы уменьшает страдание. Свобода не легка, как думают ее враги, клевещущие на нее, свобода трудна, она есть тяжелое бремя. И люди легко отказываются от свободы, чтобы облегчить себя».
Бердяєв у молоді роки був марксистом, але марксистом своєрідним: для нього це був засіб європеїзації філософської думки тодішньої Російської імперії. Засвоївши Маркса (і на все життя зберігши пошану до нього як до економіста і соціолога), Микола Бердяєв жорстко розкритикував російських радикальних адептів марксистського вчення, з їхнім тупуватим матеріалізмом та аморальною політичною заангажованістю. Бердяєв був серед авторів уславленої збірки «Віхи», яка викликала шалену зненависть Ульянова-Леніна. Ясна річ, що він був значно глибшим за Леніна, Троцького, Бухаріна і навіть Луначарського, котрий справді виглядав неабияким інтелектуалом. Але Бердяєв їм програв — тому що його міркування про свободу могли зрозуміти лише кілька тисяч освічених людей, а плебсу куди ближчими були Ленін із Троцьким. Боюсь, що програв би він і сьогодні з такими поглядами, і не тільки в путінсько-медвєдєвській Росії, хоча в ній — у першу чергу...
«Свобода есть бремя, путь свободы — крестный путь страдания. И вот человек в слабосильном бунте своем восстает против бремени свободы. Свобода переходит в рабство, принуждение. Социализм — порождение человеческого самоутверждения, человеческого Своеволия, но он приканчивает свободу человека... Человеческое своеволие и человеческий произвол истребляют свободу человека. Страшно человеку попасть в зависимость исключительно от человеческой воли, от человеческого произвола, от господства масс человеческих, не подчиненных никакой Истине, никакой Правде».
Що ж, подружжю Карастельових із їхньою любов’ю до свободи, схоже, випав саме хресний шлях страждань, а от доценту, прокурору і психодамі різні там психологічні та житейські проблеми навряд чи загрожують. Бо для них не існує проблема власної свободи — існує тільки ревне служіння владі. І хоча у такому гротескному вигляді пристрасті по свободі можуть спалахнути, крім нинішньої Росії, хіба що в двох — трьох країнах, але насправді і для нас украй актуальна теза, що свободу не дають. Ані президенти чи прем’єри, ані лідери партій, ані духовні вожді та наставники. А без свободи неможливо нічого, ба, навіть істина, як писав Бердяєв, у своєму справжньому вигляді приходить до людини тільки через свободу. Ту саму, яку в Росії намагаються заборонити, а у нас мовчки, хоч і без заборон відверто зневажають нувориші та політикани.
