«Ми всі — американці», — писала Le Monde 12 вересня 2001 року. І так само вважала більшість людей у мусульманському світі, які, як і все людство, були приголомшені наслідками терористичних актів у Нью-Йорку та Вашингтоні. Справді, коли Америка завдала удару у відповідь, майже ніхто не оплакував падіння «Талібану», яких засуджували за їхній фанатизм.
Однак такої одностайності більше не існує. За п’ять років, які минули з моменту терористичних актів, у так званої війни проти тероризму з’явилося дві аудиторії. Справді, в ході цієї «війни» аудиторія, яка знаходиться ближче до місця дій, почала бачити боротьбу, яка розгортається в діаметрально протилежному світлі, ніж у Сполучених Штатах та на Заході.
Для американської адміністрації кожна дія в драмі війни з тероризмом була окремою і незалежною від інших: Афганістан, Ірак, Палестина та «Хізбалла» в Лівані. Адміністрація Буша, оголосивши війну тероризму, вдалася до вторгнення та окупації інших країн, однак виявилася не в змозі зрозуміти, що ці події є взаємопов’язаними в очах жителів регіону. У різних битвах «війни проти тероризму», які не сходять iз «Аль-Джазіри» та інших арабських супутникових каналів, стали бачити єдиний ланцюжок подій у грандіозному плані, спрямованому проти ісламу.
Що ще гірше, Америка вела свої війни під прапором демократії. Однак надії людей регіону на демократію, світську чи ісламістську, були похоронені під руїнами Багдада, Бейрута та Кандагара.
Багато мусульман, так само, як і люди на Заході, розуміють причини, які лежать в основі відчуження, що розпалює ісламський радикалізм та насильство. Вони знають, що жорсткі диктатури в країнах регіону паралізують їхнє населення. Лише тим, хто охоплений полум’ям власної люті, ніби вдається розплавити кайдани авторитарного суспільства.
Та ціною такого «спасіння» є внутрішня деформація. Запеклі, фанатичні, охоплені прагненням помсти, ті, хто повстає проти статус-кво, вступають у широкий світ у пошуках відплати, спрямованої не лише проти режиму, який деформував їх, але й проти Заходу, який підтримував авторитарні режими регіону в інтересах «стабільності».
Багато мусульман також розуміють, що проблема Палестини, яка залишається невирішеною протягом трьох поколінь, виходить за рамки страждань палестинського народу. Вони знають, що диктатори регіону використали Палестину, щоб виправдати своє погане управління та уникнути політичної та економічної лібералізації.
Так що, коли Америка закликала до демократії, в серцях багатьох людей у регіоні загорілася надія, що нарешті настає час реформ. Але Америка, як і багато разів до цього, не виправдала цих очікувань. Тоді як люди почали сподіватися на створення більш ліберального і порядного суспільства, США продовжували підтримувати пригноблюючі їх режими. Америка просто виявилася не в змозі дотримуватися власного сценарію поширення демократії.
Після повалення талібів в Афганістані Сполучені Штати переключили свою увагу на світський диктаторський режим Саддама Хусейна в Іраку. Замість заохочення реформи саудівського/ваххабітського режиму — системи, яка породила 15 із 19 викрадачів літаків у терористичних актах 9/11 — середній мусульманин бачив, що Америка веде війну проти режиму, який не мав жодного стосунку до цього злочину.
Багато мусульман мовчки примирилися з цим відступом від мети, розглядаючи вторгнення до Іраку як частину процесу переходу від диктатури до демократії. Але кривава бійня американської окупації примусила Америку відмовитися від поширення демократії в регіоні. Чим глибше занурювалася Америка в іракське болото, чим менше уваги звертали США на диктатури, які залишилися в регіоні, зокрема, в Саудівській Аравії, Сирії, Єгипті та Пакистані.
Справді, останнє, що хочуть бачити диктатори регіону — це демократичний Ірак. Майже з самого моменту падіння Саддама до Іраку майже безперешкодно потягнувся потік саудівських ваххабітів-джихадистів. Що ще гірше, мусульмани, які підтримували проект демократизації Іраку, підозрюють, що суннітський опір, який розпалив громадянську війну в Іраку, фінансується саудівськими нафтодоларами. (Тероризм також зашкодив іракській нафті створити серйозну конкуренцію Саудівській Аравії).
Таким чином, прагнення демократизувати Ірак і в цілому весь американський план демократизації регіону почав викликати глибокі підозри навіть у найпоміркованіших мусульман. Вони вважають, що Америка жадає лише такої демократії, яка відповідає її інтересам. Якщо палестинці вільно голосують за ХАМАС, їхній вибір викликає активний опір. Систематично підриваються досягнення «Кедрової революції» в Лівані, яка сколихнула Захід так само, як помаранчева революція в Україні.
Тоді як у більшості країн регіону встановлення демократії залишається дуже віддаленою перспективою — можливо, набагато віддаленішої сьогодні, ніж п’ять років тому — держсекретар США Кондолізза Райс продовжує повторювати, що загиблі жителі Бейрута, Сидона, Тиру і Гази представляють «біль народження» нового Близького Сходу. Але доти, поки Захід не перестане вважати мертвих немовлят політичним реквізитом, ми не зможемо зрозуміти, як у мусульманському світі сприймають усе, що сталося з 11 вересня. Лише тоді ми зможемо зрозуміти, чому в одностайності, яка існувала п’ять років тому, з’явилися такі глибокі тріщини.
Маї ЯМАНІ — автор книги «Колиска ісламу».
