Здавалося б, країнам Центральної Європи та новонародженим державам можна спокійно жити й працювати, але вони на диво дружно кинулись до НАТО з проханням про прийняття до складу блоку. Росія висловилась категорично проти розширення складу НАТО, вбачаючи в цьому загрозу для себе. Натомість країни-члени НАТО запропонували прохачам підписати програму «Партнерство заради миру», яка нібито є першим етапом вступу до блоку. А той вступ відбудеться колись, потім, після 2000 року.
Кого годують обіцянками, ми добре знаємо. Але краще вже мати таке «Партнерство», ніж нічого. Програму підписали майже всі пострадянські країни, і Україна серед перших, а Польща, Чехія та Угорщина 1999 року стали членами НАТО. Чому ж всі так прагнуть вступити до Північноатлантичного блоку, кого вони так бояться?
Відповісти на це запитання можна, знаючи відповідь на кілька інших. Хто виступає категорично проти вступу країн Центральної та східної Європи до НАТО? Хто оголошує сусідні країни сферою своїх національних інтересів, а незгодним погрожує військом? Хто веде повномасштабну війну на власній території?
Це нова демократична Росія. Колись і вона в особі президента Єльцина висловила бажання вступити до НАТО. Відмовили, бо побачили, звідки вітер віє. Тут і спроби за будь-яку ціну зберегти свій вплив у Середній Азії, на Кавказі, а головне – в Україні, Білорусі та країнах Балтії. І намагання зберегти якомога більше військових баз на втрачених територіях. І відверта підтримка сепаратистів «русскоязычным населением», особливо в стратегічно важливому Криму.
На найвищому рівні російські політики заявляють про те, що незалежність новонароджених країн – то лише непорозуміння, історична помилка, і що скоро все повернеться до старого. Що ці країни повинні або увійти до сфери російського впливу, або загинути.
В російській військовій доктрині навіть обумовлено право Росії на превентивний ядерний удар. А коли і кому його завдати, Росія радитися ні з ким не збирається.
Колись доктрина про «третій Рим» стала ідеологічною базою Московського князівства. Під цим символом розбудовувалася російська імперія. Згодом замість «третього Риму» постав Третій Інтернаціонал. Але за всіх часів росіяни намагалися повчати інших, як треба жити. Ідеї месіанства, винятковості Росії, її буцімто природного права першості просякли не лише еліту, але й усе російське суспільство. Саме тому незалежність України не була сприйнята широким загалом у Росії.
Що ж треба робити в такій ситуації нашій державі? Може варто згадати про ідею Балтійсько–чорноморського союзу і, поки не пізно, почати домовлятися? Як це не прикро, але доводиться визнати, що політична ініціатива поки що належить Москві. Небезпека зі сходу для України в близькому майбутньому не зменшиться.
А значить, треба мати надію тільки на власні сили.
