2001 року президент Джордж Буш ввів у оману американський народ. Він сказав, що зниження податків, не призначене для стимулювання економіки, проте стимулюватиме її, й американський народ повірив йому. Але це виявилося не так. Він сказав американцям, що великий профіцит бюджету, успадкований від ери правління президента Білла Клінтона, означає, що США можуть дозволити собі широкомасштабне зниження податків. І знову помилка. Він не попередив американців, наскільки сумнівними можуть бути подібні оцінки.
2003 року президент Буш знову ввів американський народ у оману щодо економіки. Через декілька тижнів після того, як він переконав Конгрес проголосувати за ще одне зниження податків, — в чомусь ще більш несправедливе, ніж перше, — його адміністрація повідомила, наскільки плачевним стало фінансове становище. Бюджетний профіцит у 230 мільярдів доларів, успадкований від Клінтона, перетворився на 450-мільярдний дефіцит.
Тепер, роздавши мільярди багатим американцям шляхом знижень податків, що були вигідні майже виключно заможним людям, адміністрація Буша стоїть з простягнутою рукою, просячи інші країни надати фінансову допомогу для покриття витрат на війну в Іраку. Якщо навіть не згадувати про інші сумнівні аспекти політики Буша в Іраку, помилкова роздача грошей найбагатшим людям Америки в поєднанні з міжнародним жебрацтвом, яким займаються США, навряд чи викличе хвилю співчуття.
Тим часом, поки все це відбувається, торговий дефіцит США зростає. Америка, найбагатша країна світу, очевидно, не може жити на наявні кошти, позичаючи більш як мільярд доларів на день. У своїй метушні в пошуках винних США неминуче повинні були звернути свій погляд на Китай, з його великим активним сальдо торгового балансу, так само як подвійний — бюджетний і торговий — дефіцит епохи Рейгана призвів до того, що два десятиліття тому в усіх бідах звинуватили Японію.
Але це перекладання з хворої голови на здорову, й нічого більше. Фінансовий і торговий дефіцит Америки тісно пов’язані один з одним. Якщо збереження країни менше, ніж її капіталовкладення, то різницю вона повинна покривати за рахунок позик за кордоном. А зовнішні позики й торговий дефіцит — це два боки однієї медалі.
Заощадження країни складаються з двох частин — приватної й державної. За Рейгана, з його безвідповідальними зниженнями податків у поєднанні з нікчемним обсягом заощаджень Америки, в США не було іншого виходу, крім позик за кордоном. Тепер, за «Буша II», Америка повторює цю дурість. Ситуація може стати навіть ще гіршою, коли інвестиційний процес знову активізується, якщо тільки обсяг приватних заощаджень не збільшиться в небачених досі для Америки масштабах.
Деякі іноземці зараз схильні зловтішатися з приводу проблем Америки. Для багатьох це ще один привід поставити під сумнів здатність США забезпечити ефективне лідерство. Америці знадобився більше ніж десяток років, щоб вибратися з-під фінансових завалів, залишених Рейганом. Щоб розчистити завали, нагромаджені Бушем, може знадобитися не менше часу.
Але почуття зловтіхи, яке охоплює не-американців, не обгрунтоване. Глобалізація означає, що помилки, яких припустилася одна країна, — особливо країна з найбільшою в світі економікою, — неминуче призведуть до найсерйозніших наслідків у інших місцях.
Тут слід звернути увагу на три моменти. По-перше, дефіцит Америки неминуче поглине величезну частину світових фінансових заощаджень. Але, зрештою, світ вийде з нинішнього економічного застою, й тоді відсутність цих заощаджень набуде великого значення. Це буде означати більш високі реальні відсоткові ставки, менший обсяг інвестицій і менші темпи економічного зростання. Все це разом узяте особливо дорого обійдеться країнам, що розвиваються.
По-друге, величезний торговий дефіцит Америки може стати основним джерелом нестабільності в світі. Чи продовжуватиме світ фінансувати цей дефіцит свідомо, вкладаючи свої гроші в країну, яка так очевидно продемонструвала некомпетентність в управлінні макроекономікою (не говорячи вже про скандали в корпоративній, банківській і бухгалтерській сфері)? Чого він зажадає натомість?
Що буде, якщо інвестори в всьому світі вирішать, що їм слід змінити вміст свого портфеля інвестицій, дещо зменшивши частку вкладень в Америку? Слабкість Європи й ненадійність нових ринків були однією з величезних переваг Америки, але доки США покладатимуться на слабкість інших?
Нарешті, в пошуках винного Америка може ще раз, як за Рейгана, вступити в еру протекціонізму. Буш може скільки завгодно співати осанну вільним ринкам, так само, як це робив Рейган. Але так само, як він може перевершити Рейгана в плані фінансової безвідповідальності, він може перевершити його і в плані торгового лицемірства.
За одним з розрахунків, у період піку рейганівського протекціонізму близько чверті імпорту Америки підпадало під яку-небудь форму торгових обмежень (зокрема так звані «добровільні» обмеження експорту). Чекайте того ж, якщо не більшого, й від Буша. Минулого року Буш не дуже опирався запровадженню тарифів на сталь, що було очевидним порушенням правил ВТО. Хороша новина тут полягає в тому, що в світі поступово встановлюється верховенство закону в сфері торгівлі — створюється юридична основа, яка — хоч вона й не є повністю справедливою щодо країн, що розвиваються, й у ній економічна потужність як і раніше має дуже велике значення, — проте може обмежити можливості Америки щодо повернення до протекціонізму минулого.
Європа стала на шлях фінансової відповідальності — виявляючи при цьому навіть дещо надлишкове завзяття й не розуміючи того, що добре спланований дефіцит може принести велику вигоду в часи економічного спаду. Адміністрація Буша провела законопроекти про зниження податків, що ведуть до виникнення дефіциту і водночас забезпечують тільки незначне стимулювання економіки. Шлях, на який вона ступила, — дефіцит без кінця й краю, — є рівною мірою приводом для неспокою, як для Америки, так і для всього світу. Політика адміністрації Буша в довгостроковій перспективі обіцяє неприємності Америці, а отже й всьому світу.
Джозеф СТІГЛІЦ — Нобелівський лауреат у сфері економіки, професор економіки в Колумбійському університеті, в минулому голова Ради консультантів з економіки при президентові Клінтоні й старший віце-президент Світового банку.
