«Ну що, здавалося б, слова». Тим більше — чужої мови, що й не прочитати. Однак балакуча слов’янська душа завмирає перед лаконічними творами японської каліграфії. Когось японські ієрогліфи ваблять химерністю своїх форм, а комусь своєю стриманістю нагадують про необхідність бути обережнішим у висловлюваннях, про те, що слово часом має силу... До кінця жовтня відвідувачі Національного художнього музею можуть познайомитися iз сучасною японською каліграфією, або ж із мистецтвом «сьо».
Каліграфія як чистописання немає нічого спільного з цим видом образотворчого мистецтва. На папері можуть залишитися бризки туші — чистою повинна бути душа художника. Краса «сьо» ховається в контрасті: дуеті рисового паперу й туші, виготовленої iз соснового вугілля; в танку чітких і розмитих, ніби віддалених, ліній. Глибокий колір туші неначе звучить гуркотом морських хвиль і гулом сосен.
Виставка організована Посольством Японії в Україні та асоціацією «Майніті Сьодокай». Остання — дітище корпорації «Майніті Сімбун», яка видає одну з найвідоміших у Японії газет. Виданню вже 135 років, сьогодні його наклад становить близько чотирьох мільйонiв примірників. «Ми здавана сприяємо різним культурним, спортивним, соціальним, освітнім ініціативам, — зазначив директор корпорації пан Масато Кітамура. — Звичайно, це один із способів рекламувати газету. Але крім того наша стратегія — інвестувати в розвиток суспільства, світу, який нас оточує. Корпорація підтримує каліграфів із перших повоєнних років — тоді газета об’єднала кілька каліграфічних товариств. Тепер асоціація «Майніті Сьодокай» регулярно проводить всеяпонські виставки».
Із 1970 року виставки «сьо» пройшли в 34 містах 17 країн світу. Виставка в Києві — перша в нашій державі й без перебільшення безпрецедентна. Як повідомив Надзвичайний та Повноважний Посол Японії в Україні пан Кіщіро Амае, «вперше в Україні зібралося стільки японців». 320 чоловік прибули до Києва у складі делегації. «Всі твори 121 автора, представлені на виставці, будуть передані в подарунок Національному художньому музею, — сказав пан Амае. — Це унікальна колеція, аналогів якій немає навіть у Росії». Директор музею Анатолій Мельник у свою чергу пообіцяв, що подарунок не припадатиме пилом у запасниках. «Ми зможемо показати цей проект у різних містах України», — сказав він.
Подивитися справді є на що. Наприклад, привертає увагу твір, спеціально наданий японським посольством. Кокі Тайхо — чемпіон із боротьби сумо, володар 32-х імператорських кубків (цей рекорд ще нікому не вдалося побити), назвав свою роботу «Нін», тобто «Терпіння». Самого ж Кокі Тайхо насправді звати… Іван Боришко. Він народився 1940 року в українсько-японській родині на Сахаліні.
«Сьо» — це суто японське мистецтво, яке ввібрало в себе надбання різних народів і готове ділитися своєю красою з усіма. Каліграфія потрапила до Японії більше тисячі років тому з Китаю і далі розвивалася незалежно: разом із різновидами писемності, яких тут кілька; разом із суспільством, яке зазнало переходу від влади аристократії до військового правління самураїв, століттями було закрите для іноземного впливу, а потім, у середині XIX століття, відкрилося для Європи та Америки. Після Другої світової війни японське мистецтво, в тому числі і «сьо», зазнало особливого впливу Заходу. Виникло сучасне поетичне «сьо», «сьо» великих знаків, різьблення, авангардне «сьо». Тому, можливо, хтось із відвідувачів виставки побачить у творах не тільки східні мотиви. Тим більше, що деякі з них автори спеціально доповнили українськими текстами.
