Сержант Ден Ледбеттер перебуває в Іраку 15 місяців. «Залишилося ще вісім», — розповідає він. Чи стабілізується на той час ситуація в країні, чи ні, хлопець остаточно не знає, а от його місія, обумовлена контрактом, завершиться точно. Усі 15 років армійського стажу він віддав службі у військово-повітряних силах США. Із них два з половиною роки сержант провів на Середньому Сході, у Кувейті й Іраку.
«Блек Хок» («Чорний яструб»), на якому йому доводиться літати, не звичайний бойовий вертоліт, а спеціальний. За професією Ден військовий лікар, а тому входить до складу екіпажу «Медевак» окремої медичної роти. Завдання «Медеваку» — евакуація поранених і потерпілих. Медрота зосереджена на 15 великих військових базах багатонаціонального корпусу «Ірак». Два вертольоти дислокуються й на аеродромі Аль-Кута, поряд з українським контингентом.
— Ми несемо цілодобове чергування, — розповідає Ден Ледбеттер. — Один екіпаж — це чотири чоловіки: два пілоти, борттехнік і військовий лікар. Вони завжди в постійній бойовій готовності. Через п’ять хвилин, максимум — десять після надходження сигналу наш гвинтокрилий санітар повинен бути в повітрі. Як правило, хвилин через сорок потерпілий вже в Багдаді, в американському військовому госпіталі. Звичайно, багато залежить від нашої віддаленості від точки бойового зіткнення та погодних умов. Але вже через годину пораненому надають кваліфіковану допомогу досвідчені професіонали.
Ледбеттер і його товариші кочують всією країною. Доводилося їм рятувати людей і в так званому «суннітскому трикутнику» — Ель- Феллуджа — Мосул — Багдад. Район, де й досі бойовики чинять найзапекліший опір американцям. Узагалі ж пілоти «Медеваку» ризикують не менше, а можливо, й більше, ніж проста піхота. Вони зобов’язані забирати поранених, не чекаючи закінчення бою, приземлятися у самих вогнищах конфлікту.
— Зовсім недавно ми евакуювали поранених з Аль-Самава, — говорить Ден. — Підрозділ 82-ї повітряно-десантної дивізії США був атакований бойовиками прямо в місті. Солдати зайняли кругову оборону, і майданчик для приземлення нам довелося вибирати на одній з вулиць міста — центральній дорозі шириною близько десяти метрів. П’ятачок прострілювався з усіх боків, повстанці вели вогонь із усіх прилеглих будинків. Потім ми нарахували понад сотню отворів у корпусі, виколупали десятки куль зі своєї машини.
Важко сідати в пустельній місцевості, коли потоком повітря піднімається суцільна пилова завіса, в ночі. З метою безпеки висвітлювати місце приземлення, запалювати орієнтовні вогні заборонено, тому пілоти користуються виключно приладами нічного бачення. Іноді вертоліт просідає в пухкий ґрунт, і тоді, щоб не потрапити під обертові лопасті гвинта, військовослужбовці, що транспортують пораненого на ношах, пересуваються по-пластунськи.
Незважаючи на те, що бойові дії давно закінчилися, літати пілотам «Медеваку» доводиться досить часто. За 15 місяців служби в Іраку у сержанта Ледбеттера 115 вильотів. Кожен рейс — це евакуація п’яти-шести чоловік.
— Не завжди серед пацієнтів тільки американські солдати, — говорить сержант. — Ми евакуювали поляків, словаків, болгар, угорців. Були серед наших пацієнтів і терористи з «Аль- Каїди», яких ми на полі бою теж не кидаємо. З українськими солдатами мені, слава Богу, зустрічатися доводилось тільки на тренуваннях. Спеціальні заняття проводяться один раз на місяць із усіма підрозділами. Адже кожен миротворець повинен знати, як викликати вертоліт «Медеваку», як діяти під час його посадки, як завантажувати пораненого.
Американці не даремно вважають авіацію елітним видом збройних сил. Жодна операція в Іраку, у тому числі й її планування, не проводиться без повітряної розвідки і підтримки. А пілотів, що керують чорними «Блек Хоками» з червоними хрестами на борті, тут називають не інакше як «crazy pіlot», тобто божевільними льотчиками. На жаль, роботи в них вистачає.
