Більше двох років минуло відтоді, як на політичній карті світу з’явилася держава з новою назвою. 5 лютого 2003 року під тиском ЄС та США у Белграді парламент затвердив Конституційну хартію Союзу Сербії та Чорногорії. Вже тоді всім — і сербам, і чорногорцям, і міжнародному товариству — було очевидно, що новосформована країна не є політично перспективним проектом. Відчувалась тимчасовість її існування. По суті, це був лише компроміс, яким намагалися затримати процес подальшого розпаду колишньої Югославії. Проте наївно було сподіватися, що хай і малочисельний (трохи більше за 600 тис. населення) чорногорський народ відмовиться від мрії отримати незалежність. Тим паче, що політики — прибічники створення власної держави спираються на вже визнане світовим співтовариством право Чорногорії на самовизначення. Справа у тому, що саме у Конституційній хартії була закладена можливість через три роки провести в Чорногорії референдум із питання незалежності. Термін минає наступного 2006 року.
Уже сьогодні союз Сербії та Чорногорії можна назвати формальним. Чорногорія фактично є економічно самостійною, вона увійшла до єврозони (у той час, як у Сербії своя грошова одиниця — динар). Країна має свою митницю, банківську систему, свій парламент, свій уряд, свій гімн, свій прапор, свій герб, урешті-решт свого президента. Сербія та Чорногорія у Конституційній хартії називаються не республіками, а державами-членами. Єдине, що об’єднує дві країни згідно з цим документом, — це спільна Союзна Скупщина (парламент), яка обирається на два роки, єдина зовнішня, оборонна та в деякій мірі економічна політика, а також одне на двох місце в ООН (яке представники Сербії та Чорногорії мають займати по черзі).
Звісно, реальні причини об’єднання лежать у іншій площині. По-перше, це неоднорідність політичних уподобань населення самої Чорногорії. Серед нього і, відповідно, серед політиків, які його презентують, поширені як прагнення до незалежності, так і союзницькі устремління (переважно у районах, близьких до Сербії). Є своя опозиція. Але чорногорські прем’єр-міністр Міло Джуканович і президент Пилип Вуянович є послідовними прибічниками незалежності. І саме ці політичні лідери та сили, які вони очолюють, отримали підтримку населення країни на останніх виборах. Фактично одразу після підписання Конституційної хартії Вуянович заявив, що і надалі буде виступати за незалежність Чорногорії і через три роки буде наполягати на проведенні референдуму, навіть якщо союз держав буде успішно функціонувати. «Ми дамо шанс державному співтовариству, але після цього ми дамо шанс народу сказати, що він хоче — унію чи незалежну країну», — заявив він.
Друга причина, — це бажання і Сербії, і Чорногорії вступити до ЄС. Європейські політики зі свого боку постійно наголошують на тому, що прогрес у розвитку взаємовідносин між Белградом та Подгорицею — це прогрес у розвитку взаємовідносин із ЄС. Але і тут довелося вносити свої корективи відповідно до політичної реальності. Хоча існує загальнопоширена думка про те, що ЄС більш охоче буде вести переговори із Союзом Сербії та Чорногорії, ніж окремо з Сербією та «карликовою» державою Чорногорією. Тому довелося сформулювати так званий «подвійний підхід» стосовно цих двох країн, прецедентів якому в ЄС поки що не було. Цей підхід передбачає ведення країнами переговорів із Європейським Союзом у тандемі.
Проблема подальшого розколу колишньої Югославії, як і постійне з’ясування стосунків між сербськими та чорногорськими політиками супроводжували спільне життя цих двох країн останні два роки. Але всі ці протиріччя активізувалися на початку 2005 року, коли закінчився термін повноважень Союзної Скупщини. У лютому вибори депутатів чорногорцями були успішно провалені. Виникла чергова політична криза. ЄС вимушений був знов втрутитися зі своїми посередницькими послугами, щоби врятувати союз. Поїздка верховного представника ЄС із питань зовнішньої політики та безпеки Хав’єра Солани до Белграда та Подгориці завершилася прийняттям поправок до Конституційної хартії 7 квітня цього року. Відповідно до неї Скупщина продовжить свою роботу у тому ж складі ще на один рік. Тобто — до проведення чорногорського референдуму, який запланований на початок 2006 року. Відмовитися від нього не змогли змусити чорногорських політиків ні європейські чиновники, ні обіцянки європейських політиків. Місяць тому міністр закордонних справ Австрії Урзула Пласснік пообіцяла, що переговори про підписання угоди про асоційоване членство Союзу Сербії і Чорногорії в Європейському Союзі будуть завершені у період головування в ЄС Австрії (у першій половині 2006 року). Слід звернути увагу, що йдеться саме про Союз Сербії і Чорногорії, а не про Сербію та Чорногорію. Керівництво Європейського Союзу розпочинає переговори із державою щодо попередньої угоди, яка може згодом привести її до вступу в ЄС.
Хвилювання ЄС цілком зрозумілі. У разі проголошення незалежності Чорногорії може постати питання про омріяну албанцями незалежність Косово. Не слід забувати і про Боснію та Герцеговину (БіГ) з її хорватською та сербською частинами. Націоналісти Республіки Сербської БіГ вже сьогодні заявляють, що у разі продовження переділу кордонів колишньої Югославії будуть вимагати приєднання до Сербії. Сербські та європейські політики цілком праві, коли говорять, що чорногорське питання спроможне дестабілізувати ситуацію на Балканах та порушити такий хиткий мир. Імовірно, цим і пояснюється прагнення Європейського Союзу відтягнути вирішення чорногорського питання, доки не буде вирішене косовське питання. Переговори по статусу Косово мають розпочатися у цьому році.
У політиків Чорногорії свої аргументи. Існування союзу, на їхню думку, суттєво гальмує проведення реформ у країні, й це так чи інакше віддаляє перспективу вступу до ЄС. У Сербії набагато більше політичних та етнічних проблем, ніж у Чорногорії. Підписання змін до Хартії у самій Чорногорії сприйняли неоднаково. Одні критикують уряд за надмірне самостійництво, побоюючись, що ЄС зачинить свої двері для Чорногорії. Інші, навпаки, звинувачують керівництво у зраді ідеї незалежності, а ЄС — у спробі перешкодити проведенню референдуму. У Сербії так само знайшлися критики документа, які побачили у позиції Солани потурання чорногорському сепаратизму.
Так чи інакше, з прагненням Чорногорії до незалежності доведеться рахуватися і Сербії, і ЄС, та якось узгоджувати це із загальними спробами стабілізації регіону. Перш за все — щодо вирішення албанського питання. Завдання це не з простих, і позиція керівництва Чорногорії, вочевидь, його ускладнює. Але вони мають на це право, і це право (як зазначалося вище) визнане на міжнародному рівні. Останніми роками всі націонал-патріотичні самостійницькі устремління на Балканах стримувалися обіцянками подальшого розширення НАТО та ЄС. Чи зможе така тактика і далі успішно протистояти місцевому націоналізму?
