Ситуація у сфері політики й безпеки у великому регіоні між долиною Інду й Східно-Середземноморським узбережжям викликає серйозну заклопотаність. Коли в 1991 році США розпочали військове вторгнення до Іраку, мета полягала в здійсненні фундаментальних змін у всьому регіоні. Сьогодні очевидно, що навряд чи хоча б один аспект цієї політики досяг успіху. Навіть успіх вільних виборів в Іраку загрожує, швидше за все, розділити країну, ніж об’єднати її.
Існуючий на Близькому Сході баланс сил дійсно був назавжди порушений і справді зазнав революційних змін. У результаті, однак, не сталося демократизації з ефектом доміно; замість цього над регіоном нависла загроза падіння у хаос з ефектом доміно.
Після прийняття рішення про початок війни з Іраком 1991 року з метою звільнення Кувейту Америка стала відігравати роль єдиної гегемонічної військової сили в регіоні. Рішення розв’язати війну з Іраком удруге, а потім і окупувати країну у березні 2003 року трансформувало дану гегемонію в безпосередню відповідальність США за майбутнє Близького Сходу.
Після того, як Америка взяла на себе роль головної сили на Близькому Сході, події могли розвиватися за одним із двох сценаріїв. Якби США досягли успіху у використанні своєї військової потужності, то змогли б створити новий демократичний Близький Схід. Але якби, незважаючи на всю свою військову міць, вони не справилися з цим завданням, то створився б вакуум влади, який призвів би до дестабілізації регіону. Другий сценарій, який можна було передбачити з самого початку, став реальністю.
Сам характер війни в Іраку трансформувався з місії демократизації на місію стабілізації й призвів до великих втрат особистого складу й збільшення витрат. Замість радикального перегляду співвідношення сил, що спочатку планувався в регіоні, мета тепер полягає в збереженні існуючого положення.
Найбільше, на що США можуть розраховувати сьогодні, — це виведення військ зі збереженням іміджу. Нещодавні вибори в Америці являли собою референдум щодо війни в Іраку. І, між іншим, у результаті був встановлений графік «іракізації» й виведення американських військ: до наступних президентських виборів.
За абсолютно передбачуваним закінченням американської стабілізаційної місії стоїть громадянська війна в Іраку, яка загрожує перейти в арабо-іранську «війну чужими руками» за домінування в Іраку, Персидській затоці, Лівані, на палестинських територіях і в іншій частині регіону. Більше того, існує високий ризик, що вакуум влади, який виник в Іраку, перетворить арабо-ізраїльський конфлікт, Ірак й Афганістан на одну регіональну мегакризу.
У зв’язку з майбутнім виведенням американських військ регіональні сили переглядають свої інтереси й цілі. Ключовими гравцями будуть Іран, Сирія, Саудівська Аравія, Єгипет, Йорданія, Пакистан, Туреччина та Ізраїль. Через війну в Іраку США втратили своє становище як єдиної наддержави на Близькому Сході й у всьому світі. У майбутньому на Близькому Сході активно діятимуть різні світові сили: насамперед, США, Росія, Індія й Китай. Сподіватимемося на те, що серед цих сил опиниться й Європа, оскільки її безпека залежить від ситуації в цьому регіоні.
Отже, на карту вже поставлений не тільки Ірак, а, швидше за все, майбутнє всього регіону. Нам ще повезе, якщо хаос, що зароджується, можна буде обмежити Іраком.
Розуміння Вашингтоном того, що добитися перемоги в Іраку й навіть стабілізувати його вже неможливо, якщо не зміниться регіональний баланс сил, прийшло пізно — можливо, надто пізно. США варто прийти до згоди зі своїми союзниками й розпочати прямі переговори з усіма іншими гравцями, щоб спробувати досягнути нового регіонального порозуміння.
Якби подібна зміна політики відбулася рік тому або навіть цього літа, її перспективи були б кращими. З кожним новим днем становище Америки в регіоні ще більше слабшає, а шанси нової політичної стратегії на успіх усе більше віддаляються.
Найбільша загроза надходить від Ірану, який явно виграє від вакууму влади в Іраку. Іран має гегемоністські амбіції, які він сподівається реалізувати за допомогою свого військового потенціалу, запасів нафти й газу, своєї ядерної програми, свого впливу на шиїтів у всьому регіоні, а також своїх спроб порушити існуючий баланс в арабсько-мусульманському світі.
Однак Іран також порівняно ізольований. Його єдиними союзниками в регіоні є Сирія й «Хізбалла». Що ще важливіше, то це те, що йому загрожує неофіційна антиіранська коаліція всіх інших регіональних сил, якi об’єднує страх посилення Ірану.
Якщо Захід — Америка й Європа — діятимуть швидко, рішуче й у межах загальної стратегії, залишається шанс на стабілізацію ситуації. Але щоб цього досягти, необхідно задовольнити, або хоча б збалансувати інтереси найвагоміших сил регіону. Це означає вироблення стратегії, заснованої на політичних діях, а не на загрозі військового вторгнення або зміни режиму. На зміну їм мають прийти, з одного боку, прямі переговори, гарантії безпеки й підтримка політичної та економічної інтеграції. Щоб бути успішною, цій стратегії також необхідна наявність реалістичної загрози ізоляції тих, хто продовжуватиме підривати регіональну стабільність, а також значні успіхи в розв’язанні арабо-ізраїльського конфлікту.
Таким чином, нова близькосхідна політика повинна бути зосереджена на чотирьох аспектах: 1) повноцінна пропозицію для Сирії з метою віддалити її від Ірану й урегулювати існуючі конфлікти; 2) пропозиція Ірану розпочати прямі переговори про можливості повної нормалізації відносин; 3) рішучий і реалістичний план вирішення арабо- ізраїльського конфлікту; 4) розробка архітектури регіональної безпеки, що концентрується на стабілізації ситуації в Іраку й Афганістані.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ Німеччини й віце-канцлер з 1998-го по 2005 рік. Майже 20 років є лідером Партії зелених. На сьогодні — запрошений професор у школі ім. Вудро Вільсона Прінстонського університету.
