Пам’ятаю, як у 80-х роках минулого сторіччя, коли я був ще зеленим юнаком, я зустрічався з великим французьким політологом Реймоном Ароном. Він говорив зі мною про небезпеку «легкої неуважності» в політиці, коли добрі наміри відходять на задній план через брак зосередженості. Саме така небезпека стоїть сьогодні перед нами відносно зміни клімату.
Менш ніж за три місяці на саміті ООН в Копенгагені будуть прийняті рішення, які зумовлять майбутнє планети. Але домовленості в Копенгагені — під загрозою, і найбільшою зі всіх загроз для всіх нас посеред нагальних пріоритетів економічного оздоровлення, проблем Афганістану та нерозповсюдження ядерної зброї є те, що ми не зможемо побачити проблему, аж поки не стане занадто пізно. Аби врівноважити шальки терезів, уряд Великої Британії цього тижня започаткував нову дипломатичну ініціативу разом зі своїми європейськими колегами із Франції, Фінляндії, Данії та Швеції. Ми працюємо на чотири фронти.
Перший. Кліматична зміна має бути виведена за рамки теми довкілля. Домовленості є не лише просто бажаними, а й нагальними для національної безпеки та сталого економічного оздоровлення в середньотерміновому плані, нарівні з боротьбою з тероризмом. Високі ціни на нафту та продукти харчування стали спусковим механізмом для теперішньої економічної кризи, нарощуючи світові фінансові дисбаланси та стимулюючи зростання процентів по кредитах. Ресурсні проблеми й кредитні неплатежі — це двоє батьків кризи. Кліматична зміна призведе до масової міграції, посухи та дефіциту води, що викличе напруженість і конфлікти як всередині країн, так і між державами. Глобальне потепління може й не бути тепер на порядку денному Ради Безпеки ООН, але воно туди потрапить у майбутньому, якщо ми не впровадимо низьковуглецеву енергетику.
Другий. Нам потрібні домовленості, які пройдуть випробування простим тестом — чи відповідають вони життю у світі, в якому температура підвищується не більш ніж на два градуси. Більшість дипломатичних переговорів відбувається у пошуку компромісу. І ці не стануть винятком. Але в одному ми не маємо поступитись — у рівні домагань у Копенгагенських домовленостях. Кліматична зміна — це нелінійний процес. Вийдемо за рівень двох градусів — і вчені попереджають нас про те, що наслідки для планети можуть бути катастрофічними. Гірше того, існує ризик, який різко збільшується, що це створить зачаровані кола, які призведуть до неконтрольованих кліматичних змін, як то танення вічної мерзлоти.
Третій. Найбільшою перепоною на шляху домовленостей у Копенгагені є справедливий розподіл відповідальності між розвиненими країнами та такими, що розвиваються. Багатий світ несе історичну відповідальність за цю проблему та має набагато вищий рівень викидів на душу населення. Але світ, що розвивається, буде нести відповідальність за більшість приросту викидів у майбутньому та заплатить найбільшу ціну за зміну клімату. Вихід з цього явний, але його проблематично досягти. Розвиненому світові потрібно досягти честолюбних показників зменшення викидів на 25 — 40 відсотків до 2020 року. Він має надати фінансування й технології, аби уможливити менш заможні країни розвивати низьковуглецеву енергетику, пристосовуватись до кліматичних змін, що вже розпочались. У свою чергу від менш заможних країн не можна очікувати, на їхньому теперішньому рівні розвитку, щоб вони скоротили загальний обсяг викидів, проте вони можуть взяти на себе зобов’язання досягти вимірюваних змін у своїх показниках складових викидів за тими галузями, які зазвичай показують високе зростання викидів із високою місткістю вуглецю.
Четвертий. Нам потрібна зміна тактики. Зміна клімату — це не гра на досягнення нульової суми, й ми не повинні приймати тактики нульового підсумку. Якщо ми чекатимемо, поки переговори в Копенгагені не розкриють наші карти, аби вибити кращу угоду з інших країн, така угода або не відбудеться, або буде недостатньо амбітною. Якщо незаможні країни знатимуть, що заможні країни готові взяти на себе зобов’язання, я вірю, що вони вийдуть на ці показники. Нам потрібно створити довіру та імпульс у наближенні до Копенгагена. У цьому й важливість рішення нового уряду Японії, який постановив досягти не восьмивідсоткового скорочення викидів до 2020 року в порівнянні з 1990 роком, а двадцятип’ятивідсоткового. В наступні три місяці нам потрібно більше ініціатив, що змінили б розкладку гри. Як обстоював прем’єр-міністр Великої Британії, нам потрібно вийти з фінансовою пропозицією — 100 мільярдів доларів щороку — до більш незаможних країн, аби уможливити їх розпочати перехід до низьковуглецевого розвитку та адаптації.
Велика Британія має рішучість показати своє лідерство в цьому питанні. Ми є першою країною, яка встановила законодавчо обов’язковий показник скорочення викидів на 34 відсотки до 2020 року в порівнянні з рівнями 1990 року, маючи за мету досягти 80 відсотків до 2050 року. Але Велика Британія може мати більший вплив, якщо вона увіллється до лав, відмобілізованих ЄС.
ЄС має перший у світі ринок вуглецю, який переводить фонди до менш заможних країн, де скорочення викидів мають найбільшу віддачу від вкладених коштів. ЄС є найбільшим єдиним ринком у світі. Коли він встановлює стандарти для автомобілів або холодильників, він має силу стимулювати інновації. ЄС є другим найбільшим донором допомоги у світі — коли він складає фінансовий кліматичний пакет, він може приводити в дію заходи в країнах, що розвиваються. І в рамках ЄС відбудуться шість провідних самітів у період від сьогодні до грудня, в яких братимуть участь інші чільні учасники. Зміна клімату має посісти центральне місце на цих самітах. І ЄС досягає успіхів у великих проектах: мир та примирення після Другої світової війни, спільний ринок, євро та розширення. Наступний великий проект для ЄС — союзу, що піклується про довкілля, — це стати каталізатором життя безвуглецевого світу.
Зміна клімату залучає науку, економіку та технології. Але зараз домовленості залежать від політиків. Нам потрібен свіжий підхід, і він нам потрібен якнайскоріше.
Девід МІЛІБЕНД — міністр закордонних справ Великої Британії.
