Кампанія починалася грізно. Сяючи від задоволення, представники російського уряду заявляли перед камерами, що вже існує кілька варіантів проходження експортного газопроводу, який, безумовно, минатиме територію України. Що вже розпочалися переговори з «Рургазом», «Газ де Франс», компаніями Італії, Іспанії, які, будучи обуреними українськими крадіжками, цілком підтримують російську позицію. Що уряди Польщі та Словаччини повністю за те, щоб газопровід з Росії на Захід проходив через їхні країни, а не через Україну. Бравурний марш спочатку дещо зіпсували поляки — вони заявили, що не припустять, щоб Росія реалізовувала свої плани за рахунок України. Словацький прем'єр-міністр Мікулаш Дзурінда на Саміті Тисячоліття в Нью-Йорку сказав Леонідові Кучмі фактично те ж саме — Словаччина не прийматиме рішень, які могли б зашкодити українським інтересам, і в питаннях газопроводів у всьому консультуватиметься з Варшавою. Цього не передавали російські ЗМІ — бо на сьогодні, виходить, карта виявилася битою. Причому битою не Україною — бо дуже важко повірити, щоб Варшава та Братислава просто з братніх почуттів погодилися підтримати Україну за рахунок відмови від чималих майбутніх коштів за газовий транзит (їм Росія платить і обіцяє платити за транзит набагато більше, ніж Україні, і не вважає це грабіжництвом). Напевно, що без серйозних консультацій iз Заходом не обійшлося. До речі, французька дипломатія не підтверджує російської інформації про нанесені країні збитки в результаті несанкціонованих відборів газу Україною.
Бравурний марш, таким чином, набув ознак елементарного політичного блефу (хоча й не можна казати, що росіяни в усьому неправі). Це враження можуть лише підтвердити експерти: якщо Росія реалізує проект прокладки газопроводу через карельські болота та Балтику, то газ в результаті буде дорожчим за норвежський. Але гіршим за якістю — і таким чином, неконкурентноздатним.
Газовий блеф у поєднанні з нещодавніми «мовними» перипетіями, постійним політичним тиском, небажанням лібералізовувати торговий режим викликає дуже стійке враження: Москва, прорахувавши свої сьогоднішні можливості, просто призначила Україну своїм ворогом. Логічно все виглядає дуже просто. Війна в Чечні далеко не виграна — і до переможних реляцій минулого року стає все далі та далі. Катастрофа з «Курськом», пожежа в Останкіно, коли президент Путін був змушений визнати, що країна — в ненайкращому стані, не додають оптимізму середньопересічному громадянину. Поки минулого року тривала натівська операція проти Югославії — можна було пару випускати у «свисток», спрямовуючи її на зовнішнього начебто ворога — НАТО. Зараз такої можливості немає. Москва залежна і від фінансової підтримки Заходу, і від його політичної волі до співробітництва. Україна ж погана вже тим, що існує. І оскільки має ті ж проблеми, адекватно відповісти не зможе. Зате певним чином зможе викликати вогонь на себе. Тим більше, що вона має яскраво окреслене проросійське лоббі, часто наближене до влади. І таким чином, завжди виникає можливість вдало зблефувати, отримуючи лише плюси.
Осічки, подібні польській та словацькій реакції, очевидно, просто не прораховувалися. Як не прораховувалося те, що виходить, не лише Росія має інтереси в Україні. Шкода, звичайно, що надто вже часто доля України вирішується не самою Україною — але вона сама доклала до такого стану речей чимало зусиль.
Боятися Росії чи ні — не є альтернативою питанню: чи потрібно з Росією дружити та співпрацювати. Боятися не тільки не потрібно — але в жодному разі не можна. Не можна випрошувати газ за дармовими тарифами. Не можна його красти. Не можна дозволяти диктувати свої правила й не можна слухняно їх виконувати. Не тільки з огляду на перспективи втрати державності. З огляду просто на власну гідність. Аргументи вислуховують тільки у впевнених у собі та сильних. Особливо в Москві.
