«Терор бумерангом повернувся до Москви. Навіть посилання на характер проведення росіянами війни в Чечні, на страждання біженців, жорстокі зачистки і глибокий відчай представників невеликого північнокавказького народу не можуть пробудити навіть іскру жалості до терористів, які утримують безневинних людей і готові вдатися до масового вбивства. Московські заручники є жертвами і в іншому значенні. Вони — жертви помилок російського керівництва, яке вважає, що проблему чеченського сепаратизму можна вирішити одними воєнними засобами, рішучими діями російського апарату безпеки. Три роки тому Путін наступив на ті ж самі граблі: після періоду неймовірного хаосу і безпорадності всіх інститутів держави, які залишив по собі його попередник Єльцин, він пообіцяв потурбуватися про спокій, порядок і стабільність. Не тільки в Чечні та на Північному Кавказі, але й там також. Три роки тому ця надія зникла. Громадяни Росії опиняються у стані глибокої невпевненості. Вони не знають, де буде скоєно наступний терористичний акт. Але вони розуміють, що він буде і що захистити їх від нього, зрештою, ніхто не зможе».
«Путін проходить найжорсткішу перевірку свого президентства. Ця криза кидає виклик репутації пана Путіна як прихильника закону і порядку, який проводив жорстку лінію щодо чеченського повстанського руху, що найбільше сприяло його приходу до влади. Немає жодних ознак того, що цей колишній оперативний працівник Комітету державної безпеки (КДБ) СРСР здається. Однак, поки не буде політичного рішення в Чечні, Росія не матиме миру у себе вдома або поваги за кордоном, якої вона домагається. Проте ті, хто захопив у Москві заручників, також серйозно помилилися. Такий крок просто заохотить Москву до проведення більш жорсткого курсу в Чечні і сприятиме міжнародній підтримці позиції Росії. У будь-якому разі сепаратисти помиляються, вважаючи, що масове захоплення заручників приведе до пом’якшення позиції пана Путіна, як це сталося з його попередником, Борисом Єльциним». Глобальна нестабільність після 11 вересня 2001 року, мабуть, тільки підштовхнула його та його генералів до того, щоб думати про чеченців у класичних військових поняттях на зразок «роздавити їх, та й годі». Абсолютно очевидно, що пан Путін не має наміру відпускати на всі чотири сторони Чечню, як це зробив генерал де Голль з Алжиром — безумовно, він не зробить цього примусово. Але він може надалі розглянути питання про політичні поступки, а його нові західні друзі зробили б правильно, якби натиснули на нього у цьому напрямі. В іншому разі дика війна Росії за мир у Чечні приречена на продовження».
«Путін — так само, як перший і останній президент СРСР Михайло Горбачов — віддає перевагу зовнішньополітичній діяльності, а важкі внутрішні проблеми продовжують при цьому вироджуватися і гнити. У випадку з Чечнею Кремль вважав за краще заплющити на все очі і поставитися до цієї проблеми як до вторинної. З неймовірною впертістю Росія відмовлялася побачити реальність і визнати, що бойовики все ще сильні і можуть завдати несподіваного удару. У своєму виступі 24 вересня 2001 року, підставою для якого були терористичні акти 11 вересня в Нью-Йорку, Путін висловився за проведення відкритого діалогу. Але президент не став наполягати на цьому і вирішив скористатися трагедією в Нью-Йорку, щоб переконати весь інший світ у тому, що чеченські сепаратисти — це такі ж самі терористи, як і ті, хто спрямував літаки на вежі- близнюки. Ця лінія виявилася для Кремля досить вдалою, і на Заході стали з більшою терпимістю ставитися до порушення російськими військовими прав людини в Чечні. Те, яким чином Росія сьогодні вирішуватиме проблему із заручниками в Москві, допоможе передбачити й подальші події. Одна з можливостей — бойовикам, в обмін на звільнення заручників, дозволять сховатися. Такий варіант розвитку сьогоднішнього конфлікту допоможе в майбутньому розпочати переговори про остаточне припинення війни в Чечні. Інший варіант вирішення ситуації, що склалася, не тільки не усуне загальну проблему але, можливо, ще більше загострить її».
«Бійцями в Чечні хочуть стати вже наші діти, оскільки вони сильно ненавидять росіян, — сказав один із бойовиків заручникам. — Війна має бути закінчена, щоб ненависть не передалася третьому поколінню». Це звучить як цинічний аргумент на виправдання захоплення заручників, але це треба сприймати з огляду й на ту криваву бійню, яку війська Москви влаштовують в Чечні впродовж трьох років. Зрозуміло одне: війна на далекому Кавказі прийшла в Москву, в серце столиці. І ось тепер голова Кремля Володимир Путін, який вступив на свою президентську посаду як «людина із залізною рукою» і ще до своєї інавгурації розпочав другу війну проти чеченців, має вирішувати: чи повинен він дотримуватися свого іміджу рішучого вождя або віддати наказ на штурм театру, з огляду на можливість загибелі заручників. Ім’я президента було б тоді заплямоване кров’ю сотень російських громадян, було б завдано удару вірі росіян в Путіна. Один лише погляд Путіна дозволяє робити висновок, що він іти на поступки поки ще не готовий».
