Коли парламент Туреччини в березні 2003 року проголосував проти дозволу американським військам відкрити північний фронт проти Іраку, традиційному стратегічному партнерству Туреччини зi Сполученими Штатами настав кінець. Дві країни, як і раніше, визнають, що в них багато спільних інтересів, але зараз вони піклуються про ці інтереси абсолютно по-різному.
Результати голосування приголомшили «стару Європу» і арабський світ не менше, ніж адміністрацію Буша. Європейці, які вважали Туреччину потенційним «троянським конем» Америки в Європейському Союзі, були змушені переглянути свої погляди. Для багатьох арабів голосування стало свідченням того, що Туреччина — не лакей Америки і не потуратиме її імперським задумам, незважаючи на близькі відносини між Туреччиною та Ізраїлем.
Розбіжності, які довго назрівали між Туреччиною та США, дійшли критичної позначки, коли курди північного Іраку стали головними союзниками Пентагону в іракській війні. Американська адміністрація ясно дала зрозуміти, що військового втручання Туреччини в Північному Іраку вона не стерпить.
Це підтвердилося 4 липня 2003 року, коли американські війська заарештували кількох солдатiв турецького спецназу в місті Сулейманія, супроводивши їх до в’язниці в принизливому вигляді — з мішками на головах. Лише через два з половиною дні, після втручання віце- президента США Діка Чейні, солдатів, яких підозрювали у плануванні секретних операцій у курдській зоні, відпустили. Попри те, що розбіжності тривають, уряд Туреччини вельми прагне виправити відносини з Америкою, оскільки він украй зацікавлений мати певний вплив на події в Іраку. Отже, влада швидко відреагувала на прохання адміністрації Буша про приєднання до коаліції, хоча ця ідея й виявилася мертвонародженою — її знехтували як курди, так і призначена американцями правляча рада Іраку.
Америка має свої причини на те, щоб налагодити відносини з Туреччиною. Турецький режим — світський, капіталістичний, демократичний — почав становити особливу цінність для адміністрації Буша, оскільки вона прагне інтегрувати весь Близький Схід до світової системи за допомогою лібералізації економіки й демократизації політичної сфери. Тому Америка постійно проголошувала свою підтримку вступу Туреччини до Євросоюзу. Ця думка була особливо помітна у червневій промові президента Буша, виголошеній ним у стамбульському університеті Галатасарай — там, де Європа змикається з Азією.
Але у двосторонніх відносинах залишаються серйозні проблеми. Уряд роздратований тим, що окупаційні сили США не звертають уваги на розташовані в північному Іраку бази PKK (Народний конгрес Курдистану), курдських повстанців-сепаратистів, які ведуть з Туреччиною війну ось уже 15 років. У ширшому розумінні уряд вважає, що США дуже лояльно ставляться до курдських політичних перетворень і не реагують на стурбованість Туреччини з приводу курдської незалежності. У свою чергу США невдоволені запереченнями турецького уряду проти необмеженого використання повітряної бази Інджирлік на південному сході Туреччини, а також нещодавніми проблемами у відносинах з Ізраїлем.
Тим часом Туреччина зближується з ЄС, а уряд долає націоналістичні заперечення в парламенті, просуваючи широкомасштабні реформи. Туреччина також продемонструвала добру волю стосовно Кіпру, усуваючи в такий спосіб неприємну політичну перешкоду на шляху вступу до ЄС. Ці кроки привели до того, що недавно Європейська комісія рекомендувала розпочати переговори з Туреччиною про вступ до ЄС.
Процес вступу до ЄС також закріпив зміну політики Туреччини в Іраку. Раніше Туреччина дивилася на Ірак виключно в контексті своєї внутрішньої курдської проблеми. Але масова опозиція іракській війні в Європі унеможливила турецьке військове втручання та змусила уряд виробити інший погляд на інтереси Туреччини. Водночас іракські курди також, очевидно, зрозуміли, наскільки їм потрібна дружня Туреччина. Північний кордон із Туреччиною — це їхні єдині ворота у зовнішній світ. У результаті Туреччина більше не розглядає федералізацію Іраку як загрозу своїй безпеці, якщо в кожній із федеральних одиниць певною мірою зберігається етнічна різноманітність.
Звісно, Туреччина, як і раніше, виступає проти проголошення незалежності Курдистану. Але зараз її стурбованість більшою мірою пов’язана з регіональною політикою, ніж із курдським питанням. Туреччина зовсім не бажає грати роль стратегічної противаги Ірану і вважає, що лише територіально цілісний Ірак може продовжувати грати цю роль. Понад те Туреччина стурбована можливістю громадянської війни в Курдистані між двома найбільшими курдськими угрупованнями.
Але, на відміну від Ірану або Сирії, Туреччина щиро хоче бачити сильний і представницький уряд у Багдаді. Внаслідок тиску з боку Євросоюзу, внутрішня курдська проблема Туреччини знаходиться на шляху до демократичного розв’язання, і більшість курдських лідерів у Туреччині висловлюють свою відданість єдності країни.
Якщо Туреччина задумається про військове втручання в Курдистані, країнам-членам ЄС насамперед доведеться відмовитися від переговорів з нею щодо вступу до ЄС. До таких самих драматичних наслідків призведе і будь-яка спроба курдів насильницьки змінити демографічний баланс у багатонаціональному місті Кіркук. Туреччина вважала б за краще, щоб Кіркуку, значну частину населення якого становлять туркмени, надали особливий статус у проекті конституції Іраку. США також подають ознаки того, що вони розуміють важливість збереження багатонаціонального Кіркука і чинять тиск на своїх курдських союзників.
Таким чином, турецька дипломатія перетворилася на добре відрегульоване балансування: зближення з європейськими позиціями на Близькому Сході і водночас прагнення зберегти близькі відносини зі США. Якщо цей підхід матиме успіх, то міст Європи в Азію може стати також її мостом у Америку.
Солі ОЗЕЛ — викладає на факультеті міжнародних відносин Стамбульського університету Білджі, оглядач щоденної турецької газети Sabah.
