Події останніх днів в Росії стали загадкою для багатьох — можливо, цим і пояснюється практична відсутність коментарів і пояснень, — а що, власне, сталося. Адже, по-перше, Москва оголосила про припинення співробітництва з МВФ принаймні, в колишньому режимі. І по-друге, кадрова революція у верхах влади, яка явно означала не тільки заміну одних міністрів на інших. Можна лише передбачити, що ці події є ланками одного ланцюга, що сьогоднішня Росія, після річної підготовки команди Путіна до змін, наважилася їх почати. В результаті, мабуть, повинна утворитися Росія, вельми відмінна від Росії Єльцина. І це доведеться врахувати.
Відмову від підписання спільної з МВФ програми дій російського уряду в Москві коментують як небажання уряду знаходитися під постійним контролем, не відчуваючи до цього ні бажання, ні потреби. «Уряд РФ не вважає необхідним обов’язково знаходитися під контролем МВФ», — заявив віце- прем’єр російського уряду Андрій Кудрін (цитується за www. strana.ru). Кудрін підтвердив, що уряд все одно буде прагнути виконання параметрів програми, від підписання якої Москва відмовилася. Багато хто в Москві вважає, що рецепти, запропоновані МВФ, були неефективними, а сама процедура контролю з боку Фонду — принизливою.
Можна, звичайно, послатися на досвід Чехії, яка вже декілька років назад оголосила про припинення співпраці з МВФ, але при цьому виконала програму співпраці і повернула позичені суми.
Російський поворот, найвірогідніше, свідчить про інше. Сприятлива кон’юнктура на ринках енергоносіїв, покращення вiдносин iз Європейським Союзом здатні задовольнити фінансові потреби держави, яка бажає жити «своєю головою».
Але разом iз тим — відповідно до сучасних моделей розвитку. Мабуть, не випадково ледве чи не єдиним, хто в останні дні зміг пояснити, що ж відбувається в Росії, був Гліб Павловський, який досі непогано розумів суть російських процесів. На його думку (цитується за www. strana.ru), після заміни міністрів оборони і внутрішніх справ можна говорити, що «вперше у великій кількості призначень проведено досить сувору логіку політичної компетентності». Павловський говорить про інтелектуалізм, про те, що російська політика втрачає відомче-галузевий характер, а міністри стають політиками, і вбачає в тому, що відбувається, подальшу європеїзацію влади. Крім того, на думку одного з провідних сьогодні російських політтехнологів, це «новий сигнал для російського парламентаризму: партіям час звикати до того, що їх лідерам доведеться брати на себе відповідальність». У наявності — цілковита ревізія урядової концепції Єльцина з встановленням сильного уряду, який реалізує програму президента і зуміє постояти за себе. Цей механізм, що заснований на уряді цивільних міністрів-політиків, повністю ідеологічно орієнтований на курс Путіна, курс національних інтересів Росії і вбудований в президентську вертикаль, оскільки об’єднаний єдиною програмою. Одночасно, вважає Павловський, можна говорити про кінець марксистського поділу на «економістів» і «силовиків».
Отже, нова Росія голосно заявляє про почуття своєї національної гідності, обравши вельми показовий приклад (і не відмовляючись при цьому від послуг МВФ як консультанта), формуючи абсолютно нову для країни політико-управлінську модель і будуючи нову модель зовнішньої політики у стосунках як iз «далеким», за російською термінологією, зарубіжжям, так і з «близьким» (СНД, де тепер, згідно з новою російською доктриною, кожна країна сама повинна платити за інтеграцію з Росією).
Наявна спроба створення могутньої сучасної держави, що претендує на роль одного з «полюсів сили» в сучасному світі. Притому під цю спробу, на відміну від колишнього періоду, підводиться могутня інтелектуальна база.
Звичайно залишається питання, наскільки до таких радикальних змін готові саме суспільство і регіональні еліти, що звикли до самостійності. Питанням є і наявність у країни достатніх ресурсів. У той же час безперечним залишається те, що уроки, проведені Росією в останні дні, потребують не копіювання, як це часто буває, але ретельного вивчення. Бо наслідки залежать від вчасно зроблених висновків.
