Ізраїльтяни вшанували тих, хто віддав своє життя за існування їхньої держави. Державний день трауру, вшанування полеглих солдатів армії оборони Ізраїлю та інших служб безпеки, жертв терористичних актів проходив 18 та 19 квітня 2010 р. Автору цих рядків поталанило взяти участь у деяких офіційних заходах, що проходили у місті Реховот (поблизу Тель-Авіва).
Траурні церемонії розпочинаються по всій країні одночасно о восьмій годині вечора із загальної хвилини мовчання, що супроводжується сиреною. Центральним місцем вшанування пам’яті полеглих є Стіна плачу на Храмовій горі в Єрусалимі, але в кожному місті існує власне символічне місце — зі свічками, палаючим вогнем, численними вінками... Найемоційніший момент акції — обов’язкова, відповідно до ізраїльського законодавства, молитва «Ізкор». Втім, в цілому, саме зібрання має світський характер. До того ж, загальнодержавна акція, що має на меті підкреслити єдність нації, насправді децентралізована та зведена до приватного рівня сприйняття.
Ядро її масової організації — органи місцевого самоврядування. В промовах, що оголошувалися на івриті, назва Реховота згадувалося чи не так само часто, як держави. Посилювало відчуття особистої співучасті оприлюднення імен всіх загиблих з муніципалітету, де ми знаходилися. Не абстрактних частин зі списків, що не дозволяє встановити прямий емоційний зв’язок, а реальних людей, яких, мабуть, багато хто з присутніх знав. Останній траурний запис в Реховоті, до речі, датувався 14 березня 2010 р. — Ізраїль і досі доводить своє право на існування, тож кожного року зовні мирні поселення зазнають чергових втрат.
Дійство нагадувало збори територіальної громади. Серед присутніх на церемонії можна було побачити представників всіх соціальних та вікових груп. Складно сказати, що при цьому розуміли малюки, яких приводили батьки. А ще привертали увагу чималі гурти молоді. Звичайно, без традиційного для України пива, цигарок чи чогось міцнішого. Не думаю, що вони прийшли, тому що так сказали, наприклад, в деканаті. Та й прагнення зникнути якнайшвидше з довгої церемонії не помічалося. Єдине, що молоді складно було довго залишатися на одному місці, тож компанії час від часу мігрували.
Зрозуміло, що за такої постановки питання нікому в голову не приходить за вказівкою згори формувати автобуси з місцевих мешканців та відправляти для масовки до Єрусалима або віддавати наказ запалити свічки пам’яті поза місцями акцій — кожен має особисто прийняти для себе рішення — прийти чи ні, аби пережити ці хвилини разом з родичами, друзями, знайомими, сусідами... Адже йдеться про символи, що об’єднують дуже строкатий народ, на особистісному рівні сприйняття. В результаті виникають відчуття, які в Україні можна порівняти хіба що зі святкуванням Дня Перемоги.
В Ізраїлі існують теми, що всіма сприймаються як аксіоми. Зрештою, в цій країні нема традиції торгівлі, нехтування національними інтересами чи втрати їх відчуття. Так само в разі, якщо йдеться про трагедію з минулого народу, ви не зустрінете тут висловлювання на кшталт — проблема достатньо вивчена, треба займатися майбутнім.
Ізраїль вдруге завмирає об 11.00 наступного дня. Зупиняється все, що тільки можливо з міркувань безпеки чи технологічних процесів, в тому числі приватний та громадський транспорт. Можна сказати, що встає вся країна. Так, під рев сирени, триває дві хвилини. Ви не можете не зупинитися, не встати, не нахилити голову, махнути рукою (мовляв — так, розумію, але тепер поспішаю). І не тому, що за це передбачена відповідальність — тиск громадської думки не допускає можливості іншої поведінки. Варто також пам’ятати, що в Ізраїлі ледь не всі родини так чи інакше пов’язані з армією.
Вочевидь, що подібне сприйняття не виникає зненацька чи за наказом, — мовиться про довготривалу, копітку, системну роботу, основа якої — освіта. Завершує громадянське виховання, як зазначив одним з моїх співрозмовників в Ізраїлі, армія. Зі служби молоді люди повертаються стовідсотковими ізраїльтянами — патріотами своєї країни. До речі, серед присутніх на церемонії вшанування пам’яті загиблих було чимало солдатів — щоправда, прийшли вони не вишукавшись у стрункі ряди, а так само, як і всі присутні — приватно. Звичайно, є інші, обов’язкові для них заходи, але не в День пам’яті.
В Україні, мабуть, діюча система освіти досі, значною мірою, не забезпечує оволодіння обсягом знань, необхідних для формування відчуття її громадянства. Викладаючи на першому курсі, мені не раз доводилося стикатися з масовим незнанням студентами базових речей. Навіть стосовно тем, інформація про які дуже широко була оприлюднена в державі, насамперед Голодомору 1932 — 1933 рр. Прості запитання — що? коли? як? хто? чому? — виявлялися непереборними для дуже значної частини 17 — 18-річних громадян України. Свого часу Сергій Єфремов в захопленому Добровольчою армією Києві наголошував, що лише власна школа стане надійною основою української держави. Тож не дивно, що без базової підготовки гучні акції з вшанування власної історії зависали в повітрі, залишалися незрозумілими для значної частини населення України, а ще гірше — адміністративні заходи їх запровадження породжували відчуття супротиву частини населення, їх відторгнення.
В Ізраїлі склалося інакше. Щоправда, існує він як держава вже 62 роки, а Україна — лише 19 (майже). До того ж населення Ізраїлю об’єднує постійне відчуття небезпеки. В Україні його, на щастя, немає. Але в випадку нашої країни лякає тотальний нігілізм та взаємна неповага держави до громадянина, і навпаки, результатом чого часто стає нещире, зовнішнє її сприйняття. Можливо, саме тому в Україні й досі не реалізована (йдеться не про формальний бік справи) ідея Джеймса Мейса про загальнонаціональний день пам’яті як символ єднання нації.
