«Вам не слід очікувати якихось чудес від міжнародної конференції донорів Пакту стабільності на Балканах». Так у Скоп’є та Тирані заявив Хав’єр Солана, який нині відповідає за спільну зовнішню політику та безпеку країн Європейського Союзу. Відповідно таким є спільний погляд ЄС. І, відповідно, такою є реальність — пактові, який покликаний принести нарешті бажаний спокій на Балкани, «пороховий льох Європи», бракує конкретики. Бо разом зі зміною ситуації змінилися й пріоритети Заходу. В Македонії, наприклад, дуже боляче переживають, що не їхня країна, а Болгарія та Румунія, які значно менше постраждали внаслідок спочатку санкцій ООН проти Югославії, а потім — внаслідок Косовської кризи, запрошені до переговорів на тему вступу до ЄС. Македонії обіцяють лише розпочати переговори про партнерство та асоціацію, чим відверто незадоволені всі політичні сили країни. «Ми продали душу, але нічого не отримали від Заходу», — кажуть у Скоп’є неофіційно, не для преси, маючи на увазі те, що Македонія підтримала минулого року операції НАТО проти Югославії. «Відносини з ЄС могли б і мали б бути набагато ширшими та кращими», — це вже цілком офіційно сказав кореспондентові «Дня» голова парламентського комітету в міжнародних справа Джордан Бошков, представник правлячої македонської партії. Він переконаний, що «в політиці немає правди, а є лише інтереси». Вважається цілком очевидним — власне, так воно і є, що Македонія, навіть будучи найбіднішою з колишніх югославських республік, і навіть за умов явної деградації в розвитку внаслідок останніх балканських подій, все одно виглядає більш розвиненою та впорядкованою, ніж Болгарія, що на сьогодні отримала більше авансів від ЄС. В місцевій пресі ЄС іноді називають «Вавилонською блудницею», характеризуючи останні переміни настроїв Брюсселя, який «любить Скоп’є, але нагороджує Софію та Бухарест». Дипломати та політики розглядають висунуті Брюсселем умови як нереальні.
Про розчарування тим, як ідуть справи, можна почути й у Міністерстві закордонних справ. І принаймні, македонські політики, дипломати, журналісти запевняють, що тепер країна позбувається деяких ілюзій, не надто тепер вірить обіцянкам, яких було достатньо під час косовської кризи з боку Заходу. Македонці не вірять, що хтось їм відшкодує втрати останніх років, яких могло б і не бути, і розраховують більше на себе. Головним партнером у торгівлі все одно залишається Югославія. Головним пріоритетом зовнішньої політики країни все одно залишається повна інтеграція до всіх європейських та євроатлантичних структур — в Скоп’є вважають, що лише членство в НАТО може якось гарантувати безпеку за умови наявності вкрай несприятливого оточення. Але при цьому намагаються розраховувати лише на свої сили, домовлятися з сусідами і по можливості повернути втрачені було зв’язки на Сході. Македонці вважають за дуже добрий знак те, що їхній компанії вдалося виграти один з тендерів в рамках пакту стабільності разом з українцями, і, треба сказати, покладають деякі надії на подібну співпрацю. Про конференцію донорів в Скоп’є — як, власне, і в Тирані, кажуть коротко — «побачимо», а про слова Солани — що іншого й не чекали. Словом, перехворіли.
В Тирані все ще вірять, що Захід підтримає албанську позицію щодо Косово — ця колишня югославська провінція має стати незалежною (в дужках додають, що про жодну «Велику Албанію» не йдеться). Тут запевняють, що розуміють, що спочатку необхідно домовлятися з сусідами, сподіваються стати повними членами ЄС за 10—15 років. На цьому сходяться погляди й правлячої партії, й опозиції. І це при тому, що сьогодні в країні майже не існує промислового виробництва, зате процвітає розчарування в суспільстві і величезна нелегальна еміграція як наслідок. «Ми позбулися ілюзій», — запевняв мене радник президента з питань безпеки та європейської інтеграції Сабіт Брокай. Очевидно, що не всіх — втім, хто знає, як виглядатимуть інтереси Заходу за півроку. Вашингтон, наприклад, вже раптом почав говорити про розчарування обласканими було косовськими албанцями.
До цього всього можна, звичайно, додати, що реалістичний погляд на речі ще ніколи й нікому не заважав жити. І що реалізму досить довго не вистачало й Києву. Хоча, здається, ми вже починаємо розуміти, що ілюзії бути не повинно — в політиці дійсно завжди грають роль лише інтереси. І було б дуже бажано, щоб це були свої власні інтереси. До яких, наприклад, завжди входитиме і розвиток експортних потужностей разом із завоюванням нових ринків, і різке підвищення рівня життя, і припинення «хвороб перехідної доби» — скандалів з МВФ, корупцією, свободою преси, і нарешті, розмова і з Росією, і з Заходом на рівних. Здається, маємо й конкретні приклади, на яких можемо вчитися.
Скоп’є — Тирана
