Світлана (ім’я змінене) й раніше бачила на вулицях міста Людмилу, енергійну пані бальзаківського віку.
— Людмила запитала, чи я, бува, не маю бажання потрудитися в Польщі. Обіцяла платню — 250 доларів на місяць, комфортні умови проживання. Говорила, що норми виробітку низькі, та якщо перевиконувати норми, фабрикант буде давати преміальні. Запевняла, що в нашому місті багато бажаючих пристати на її пропозицію, та вона всіх не бере. Тут, у Старокостянтинові, 250 доларів — це дуже великі гроші. Познайомила мене з чотирма жінками, які вирішили скористатися її послугами. У декого з нас не було закордонних паспортів, то Паша, чоловік Людмили, дав нам по 230 гривень, щоб заплатили за документ, — згадала Світлана.
Коли ж завесніло, забрунькували дерева, всі п’ятеро у супроводі Людмили вирушили в дорогу: «До Львова — потягом, звiдтiля, заплативши приватному перевізникові по 30 гривень за пасажира, — до кордону. Пішки перейшли межу Батьківщини і далі, знову потягом, прибули до міста Лєшно. Нас розташували у двоповерховому будинку. На першому поверсі — супермаркет, поруч із кімнатою для нас — стриптиз-бар. У тій-таки кімнаті, крім нас, уже були дві жінки, старокостянтинівські ж. В оцих чотирьох стінах — і ліжка, і всі так звані побутові зручності. Ввечері прийшов власник фабрики і супермаркету з стриптиз-баром в одній особі, сказав, що завтра — до праці».
Документи, паспорти забрали. Буцімто для легалізації перебування заробітчанок у Польщі.
«Низькі норми» виявилися каторжною роботою за швейною машинкою у другу зміну — від сімнадцятої години до п’ятої ранку. Щодоби. У першу зміну на фабриці працювали місцеві.
Отак минув тиждень. Потім мене викликав до свого кабінету хазяїн — пан Казік (ім’я змінене. — Авт. ). Заявив, що я сподобалася його приятелеві панові Томашу. Й показав на неприємного типа, який сидів у цьому ж кабінеті. Тому, мовляв, маю можливість змінити професію на привабливішу — стати повією, — говорить Світлана.
Пани дивилися на неї, наче на якусь річ. Вихована в інтелігентній сім’ї, вона не давала жодного приводу для того, аби з нею так розмовляли. Не вона ж винна у тому, що вдома немає можливості заробляти собі на життя.
Почувши, що Світлана прагне залишитися швачкою, пан Казік обурився до краю, заявив: вона ще тяжко пошкодує, що відмовилася від привабливої пропозиції, отямиться, та вже пізно буде...
— Людмила говорила, що зарплату будуть видавати, як тільки у когось виникне перша- ліпша потреба у грошах. Минув ще один тиждень. Наша нічна зміна запитала в пана Казіка про зарплату. Той розгнівався. Виявилося, що ми ще не відпрацювали гроші, які він начебто заплатив Людмилі, по 50 доларів за кожну з нас. Якщо, погрожував, комусь це не подобається, то він нікого не тримає за полу. Йдіть, кричав, і продовжуйте відпрацьовувати його витрати. А ні, то гірше буде. Тоді найвідчайдушніші з нас заявили, що так вони додому не повернуться. Нагадали про права і свободи людини, про поліцію і таке інше, — продовжила Світлана свою гірку розповідь.
Заробітчанки оголосили, що вийдуть на майдан Лєшно і почнуть голодувати, привернуть увагу громадськості до справ пана Казіка...
Нарешті, досягли «консенсусу»: нічна зміна завершить шиття виробів із раніше закупленої фабрикантом гуртової партії краму, одержить розрахунок і залишить роботу. Для бідолашних стала обнадійливою обіцянка пана, що позначить «потрібною» датою запрошення на перебування у Польщі. «Аби у дорозі «назад» легально перетнули кордон», — пояснила співбесідниця.
Ще тиждень по тому шили, шили й шили. «Казік дав по сто злотих і вигнав геть», — продовжила Світлана. Зробила розрахунки: «За три тижні виснажливої 12-годинної праці щодня — 25 доларів, по десять центів за годину. Ми навiть не повернули гроші, що взяла з нас Людмила, і за дорогу».
Міський голова Старокостянтинова Микола Мельничук так прокоментував ситуацію:
— Постраждали жінки. За моїми даними, п’ять тисяч душ наших, старокостянтинівцiв, за кордонами Батьківщини.
— У Старокостянтинові — 35,2 тисячі населення. Статус безробітного мають шість тисяч, фактично безробітних удвічі більше. Невдовзi гряде скорочення у дислокованих на території міста військових частинах — ще дві тисячі підуть на «біржу праці». Я виступав на засіданні колегії облдержадміністрації, говорив і про гостроту поточного моменту, і про бачення міської влади у вирішенні питання. Мене не почули, — говорить мер Мельничук.
— Потрібна міждержавна угода про працевлаштування. Така ж, яку нарешті укладено з Португалією. Тоді буде якась відповідальність за долю заробітчан. Були б міждержавні угоди, то виконувалися б і соціальні програми у Старокостянтинові, — вважає міський голова Микола Мельничук.
