Сьогодні ніхто з видатних діячів не говорить про «хороше» і «погане». Натомість всі розмірковують про цінності. Політичні партії ведуть дебати з приводу цінностей, конституції розглядаються як «системи цінностей». Таке враження, неначе ми живемо в епоху руйнування цінностей, або, можливо, зміни цінностей. Навіть НАТО, за словами британського прем’єр-міністра Тоні Блера, потрібно надалі розглядати не як альянс для спільного захисту територій, а як інструмент для захисту — і поширення — спільних цінностей.
І все ж, говорити про цінності — і тривіально, і небезпечно. Тривіально, оскільки кожна спільнота, навіть якщо вона сповідує плюралізм, має поділяти певні речі, що їх її члени вважають цінними. Зокрема, парламентська система, заснована на виборах і основних правах людини, може існувати тільки в тому разі, якщо більшість людей цінує права і обов’язки, кодифіковані в демократичних конституціях.
Вважають, однак, що сучасна світська держава ґрунтується на законі, а не на наборі зобов’язань відносно цінностей. Насправді, хоча держава, яка сповідує свободу особистості, вимагає дотримання своїх законів, вона не вимагає згоди з тими цінностями, що вони утворюють основу її правової системи. Це наріжний камінь сучасної свободи, болісно завойованої під час релігійних війн. Тому говорити про державу як про «спільноту цінностей» — небезпечно, оскільки вона прагне підірвати цей віковий принцип на користь диктатури політичних переконань.
«Третій рейх» був спільнотою цінностей. Як і Volksgemeinschaft (спільнота, утворена за національною ознакою), він цінував націю, расу, здоров’я — і ці цінності завжди переважали над законом. Як і за комунізму, держава була провідником певних цінностей; і таким чином, партія, що сповідувала ці цінності, була важливішою за державу.
Сьогоднішня Європа має триматися подалі від цієї небезпечної доріжки. Громадяни іноді порушують закон, оскільки він суперечить їхнім власним цінностям, і держава має право примусити їх жити в рамках чинних правових норм. Але не можна дозволяти державній владі в ім’я просування «цінностей» намагатися заважати людям робити те, що не заборонено законом. На жаль, наші держави часто саме це й роблять.
Візьмемо появу на політичній сцені терміну «секта». В новій політичній мові спільноти розглядаються як секти, коли вони встановлюють для себе спільні переконання, які не поділяє більшість людей або впливові політичні кола. Такі спільноти-меншини характеризуються також місіонерським підходом до поширення своїх ідей, сильною внутрішньою згуртованістю, ієрархічною структурою та іноді харизматичним лідером.
Ці критерії вельми розпливчаті, і в ліберальних державах членство в сектах не заборонено законом. Проте, ці секти включено до офіційних списків (на розсуд тих, хто вимагає монополії на тлумачення громадської думки) і вони зазнають репресій за допомогою неофіційного тиску. Вони зазнають нагляду з боку держави, людей застерігають проти них, а їхнім членам відмовляють в наданні роботи в державних установах.
Чому багато держав заперечують секти? Християни, що дотримувалися традиційної релігії, використовували цей термін для опису більш дрібних спільнот, які відійшли від церкви внаслідок розходжень у вірі або релігійній практиці. Однак, в контексті сучасної правової системи, цьому терміну немає місця. Будь-яке об’єднання громадян на засадах спільних переконань має розглядатися як рівноправне, якщо воно не порушує чинне законодавство і не закликає людей його порушувати. Тільки тоді, коли держава визначає себе як «спільноту цінностей», порівнянно з державною церквою, яка виключає невіруючих, стає зрозумілим офіційне вороже ставлення до «сект».
І не тільки секти відчувають себе обмеженими, через те, що держава вважає себе «спільнотою цінностей». Державні інститути також піддають остракізму певні політичні ідеї, навіть якщо вони не виходять за рамки конституції. В Німеччині, наприклад, від участі в дебатах відносно імміграції на державному рівні ухиляються, пов’язуючи позицію, спрямовану проти імміграції з насильством проти іммігрантів. Держава, як здається, не може наважитися взяти участь у демократичній дискусії.
Однак сучасні держави мають адекватні сили — поліцію — для того. щоб протидіяти насильству, що здійснюється місцевими громадянами відносно іммігрантів, і іммігрантами відносно місцевих громадян. Звичайно ж, немає нічого неправильного в добровільних демонстраціях громадськості «проти правих». Але якщо держава, включно з президентом Німеччини, замість того. щоб застосувати закон до порушників, організовує масові демонстрації проти тих людей, які організовують або заохочують не насильство, а обмежуючі погляди на імміграцію, то над засадами ліберальної держави нависла загроза.
Санкції Європейського Союзу, введені проти Австрії, виявляють іншу загрозу, яку ставить «спільнота цінностей». В Німеччині нападають на табори біженців. В Іспанії непокоять емігрантів. У Швеції неонацисти влаштовують демонстрації. У Нідерландах де-факто реабілітовано нацистську практику евтаназії. Нічого подібного в Австрії не відбувалося. Насправді нацменшини у Франції можуть лише мріяти про статус, наданий словенській меншині, що мешкає в Карінтії. І все ж таки Австрію було занесено до чорних списків напарниками по Європейському Союзу. Чому? Тому що Австрія не була політично коректною — її політики не визнали на словах «цінності» Європейського Союзу і не відмовилися сформувати уряд за участі партії, чиї політики зробили кілька безвідповідальних зауважень.
Війна в Косово — яка ведеться в ім’я «цінностей» — має ще більше поганих ознак. Немає сумнівів в тому, що військове вторгнення з метою захисту людей, вигнаних з їхньої рідної землі, слугувало «лише мотивом». Але ведення такої війни було несумісним з міжнародним правом, яке визнає справедливими тільки ті війни, які велися для самозахисту або для захисту території союзника. Проблема з інтервенцією НАТО в Косово полягала в тому, що не було здійснено жодних спроб виробити виняток для записаної в міжнародному праві заборони на ведення агресивних війн. Натомість вважалося, що діяти від імені «спільноти цінностей» буде важливішим, ніж дотримання норм міжнародного права. Коли у такий спосіб діяли комуністи і нацисти, ми називали це тоталітаризмом.
У цьому є якась іронія, що прихильність держави до цінностей, якi стоять над законом, сусідить зі скептицизмом і релятивізмом. Це може здатися дивним, але тут працює перекручена інверсія. Однією з цінностей, підтримуваній сучасною державою, є терпимість. Справжню терпимість «заякорено» в закон, вона є переконанням, що гідність індивідууму не залежить від його особистої віри. Однак коли терпимість поєднується зі «спільнотою цінностей», то вимога поважати переконання інших перетворюється на вимогу не мати переконань, з якими інші не згодні. Наявність переконань прирівнюється до нетерпимості, а вимога бути терпимим видозмінюється у догматичний релятивізм, сповнений нетерпимості.
Таким чином, цінності, яких дотримується наша цивілізація, не мають об’єктивної структури і порядку старшинства, як це постулювалося в античному світі, але вони пов’язані з культурою суб’єктивними оцінками. Саме тут з’являється жага влади, про яку говорив Ніцше. Ті, хто встановлює цінності, мають владу, і боротьба навколо цінностей стає прихованою боротьбою за владу. Таким чином, в «спільноті цінностей» треба шукати приховані інтереси. Якщо цінності не є об’єктивними, а нашими цінностями, то хто такі «ми»? Хто виграє, якщо ця цінність вважається вищою? Хто є довіреною особою найвищих цінностей?
Ми повинні відновити розділення між державною владою і здатністю встановлювати цінності для громадян. Як стверджував Гоббс, ви підкоряєтеся владі держави не тому, що ви є частиною «спільноти цінностей», а тому, що підтримка миру всередині держави є цінною. Майбутня Європа повинна бути правовим суспільством, що визнає і захищає менші спільноти з їхніми власними цінностями, але утримується від того, щоб самому бути спільнотою цінностей.
