Шостого серпня 1945 року американські війська завдали першого у світовій історії ядерного удару по японському місту Хіросіма. Дев’ятого серпня було завдано другого і поки що останнього удару по Нагасакі. Відтоді майже шістдесят років людство, з одного боку, переслідують жахи атомної війни, побачені в Японії. З іншого ж боку, дедалі більше держав прагнули і прагнуть стати ядерними. Тріумф ядерної сили і трагедія. Як до цього ставитися? Чи буває зло неминучим? Автор не дає оцінок. Він лише нагадує. Замислитися повинні люди та правителі.
Кожна річниця бомбардування Хіросіми та Нагасакі нагадує нам про те, що пам’ять не може бути морально нейтральною. Вона схиляється до хорошого або поганого, до добра або зла, і сприйняття будь- якої історичної події формується із чотирьох основних позицій: добродійника або того, хто користується його благодіяннями, зловмисника або жертв його злочинів.
Бути особою, яка користується благодіянням, не так почесно, як бути самим добродійником, оскільки це наводить на думку про безпорадність і залежність. Але бути жертвою злочину явно респектабельніше, ніж бути самим злочинцем. І тоді, як нікому не хочеться бути жертвою, багато людей сьогодні хотіли б мати статус жертви скоєних у минулому злочинів.
Статус жертви дає право скаржитися, протестувати і вимагати. Зберігати стан жертви набагато вигідніше, ніж отримати репарації та компенсації, бо замість одноразового задоволення у вас зберігається постійний привілей.
Що справедливо для окремо взятої людини, ще справедливіше для групи людей. Якщо вдається надати переконливих доказiв, що якась група людей була в минулому жертвою несправедливості, ця група отримує необгрунтовану і необмежену повагу. Чим масштабніший злочин, скоєний у минулому, тим незламніші сьогодні права жертв, які отримали їх винятково на підставі своєї приналежності до групи, якій було заподіяне зло.
Звичайно, сьогодні ми розуміємо ясніше, ніж будь-коли, що історію завжди писали переможці, що й спричиняло впродовж останніх десятиріч часті вимоги написання історії жертв і переможених, принаймні поряд з історією переможців. І це цілком виправдана вимога, оскільки дає нам можливість познайомитися з раніше ігнорованим минулим. Однак виступ від імені жертв не є додатковою заслугою з погляду моралі й моральності.
Справді, з відтворення минулого не можна отримати жодних етичних уроків, якщо ми не зможемо визнати недоліки або помилки групи людей, до якої належимо самі. Але зробити це досить складно. Наприклад, 1995 року Смітсоніанський інститут у Вашингтоні вирішив дати свіжий погляд на Enola Gay — літак, що скинув атомну бомбу на Хіросіму. Джон Дауер — американський історик і фахівець із сучасної Японії — глибоко вивчив це питання. Він продемонстрував, як історія може підноситися і оцінюватися абсолютно по-різному, з американського та японського поглядiв, без жодного підтасовування фактів або спотворення джерел інформації, на основі підбору та комбінації даних.
Для американців ця подія мала «героїчне або тріумфальне значення, в якому атомна бомба була остаточним ударом по агресивному, фанатичному та безпощадному ворогу». З японського погляду це була подія, котра лягла в основу «почуття віктимізації», в якому «атомна бомба стала символом страждань особливого роду (на кшталт Голокосту для єврейського народу)».
У музеї Хіросіми почуття віктимізації та стану жертви використовується так майстерно, що призводить до цілковитого спотворення пам’яті та сприйняття. Ані відповідальність японського уряду за початок і продовження війни, ані негуманне поводження з військовополоненими або підкореним цивільним населенням не усвідомлюється тут достатнім чином.
Кожен вибирає найближчий йому погляд. І незалежно від того, чи ототожнюємо ми себе з героями або жертвами, пілотами літака, що поклав край Другій світовій війні, або ж з японським населенням, яке піддали пекельним мукам атомного знищення, ми завжди стаємо на бік «невинних» і «хороших».
У Смітсоніанському інституті Enola Gay мав відігравати чільну роль на виставці, метою якої було показати атомний удар по Хіросімі в усій його складності. Однак під тиском різних патріотичних груп США виставку закрили, оскільки її сприйняли як образу пам’яті. Не зображені героїчними добродійниками, американці побачили в цьому натяк на те, що вони несуть відповідальність за масове вбивство, яке не могло і не може бути повністю виправданим.
Але як можна було б оцінити скоєне зло, якби автор відмовився поділяти погляди як героїв, так і жертв? Дослідження Дауера про відмінності у спогадах американців та японців щодо подій у Хіросімі є дуже хорошим прикладом різного сприйняття історії. Він зміг зрозуміти й ототожнити себе з обома групами, до однієї з яких він належить сам, у той час як з іншою його близько познайомила робота. Випробувавши такі назви для своєї версії фактів, як «Хіросіма як віктимізація» (японський погляд) і «Хіросіма як тріумф» (американський погляд), він зупинився на назві «Хіросіма як трагедія».
Трагедія — це слово символізує не тільки страждання, біль і нещастя, але й неможливість спокутування провини. Який би шлях не обрати, у трагедії по ньому неминуче слідують сльози і смерть. Цілі союзників під час Другої світової війни були, безсумнівно, благороднішими, ніж цілі нацистів та японців, і війна проти них була справедливою та необхідною. Однак навіть «праведні» війни спричиняють трагедії, забути про які дуже складно, навіть усвідомлюючи, що їхніми жертвами були вороги.
Коробочка зі сніданком, що випадково збереглася, загиблої у Хіросімі дванадцятирічної дитини, з рисом і зеленим горошком, що обвуглився від атомного вибуху, так само впливає на нашу свідомість, як і сам Enola Gay. Саме ця коробочка зі сніданком серед експонатів, наданих музеєм Хіросіми американському інституту, зробила виставку неприйнятною для колишніх «героїв».
Тільки набравшись сміливості для того, щоб побачити одночасно бомбардувальник і коробочку з дитячим сніданком, можна осягнути трагічне бачення історії, яке, подібно до інших епізодів, що обпікають совість наших сучасників, втілює у собі Хіросіма.
Цветан ТОДОРОВ — директор з досліджень Національного центру наукових досліджень (CNRS) у Парижі, автор книжки «Надія та пам’ять»
