Литва належить до найпослідовніших прихильників інтеграції України в Євросоюз і НАТО. Вільнюс підтримував євроустремління Києва навіть не в найсприятливіші часи. Напередодні торішнього саміту Північноатлантичного союзу в Стамбулі литовці (на відміну від більшості членів НАТО) підтримували підвищення рівня співпраці між Україною й Альянсом. Тоді, як відомо, цього не сталося. Дипломати пов’язували відмову НАТО з пріоритетністю іракської теми, а також із не зовсім демократичними процесами в Україні напередодні президентських виборів. Після помаранчевої революції ситуація змінилася: «авансова» підтримка Вільнюсом Києва виправдалася. Саме у Вільнюсі місяць тому відбулося підвищення рівня співпраці між Україною та НАТО до Інтенсифікованого діалогу. Минулого тижня в Україні з триденним візитом (10—13 травня) перебував міністр охорони краю Литви Гедімінас КІРКІЛАС. Він укотре наголосив на необхідності приєднання України до Альянсу, пообіцявши допомогу литовців на цьому шляху.
— У жовтні у Вільнюсі має відбутися засідання Комісії Україна — НАТО на рівні міністрів оборони. Наскільки реалістичним ви вважаєте підвищення рівня співпраці між Києвом і Альянсом до Плану дій стосовно членства (Membership Action Plan)?
— Дуже багато залежатиме від України. Але я не вважаю, що МАР запропонують на цій зустрічі. З різних причин. Одна з них полягає в тому, що члени НАТО продовжуватимуть спостерігати за реалізацією конституційної реформи, а також особливий інтерес викликають парламентські вибори наступного року. Усі хочуть знати, що буде після конституційної реформи. Важливо також, який консенсус у суспільстві щодо євроатлантичної інтеграції, який консенсус політичних сил. Наш досвід свідчить, що інтегруються в НАТО не збройні сили, а вся країна, з усіма цінностями та з усіма недоліками. Партнери з Альянсу, приймаючи таку велику країну, як Україна, повинні знати — яка насправді політична воля? Тому, я вважаю, ще зарано говорити про МАР. Хоча ніхто не може сказати наперед. Мій особистий досвід показує, що іноді бувають і дуже швидкі рішення. Якщо Україна продемонструє дуже сильну волю для досягнення МАР, то все може статися. Але це я лише припускаю. Адже справа не в цих формальних етапах. Йдеться про те, як реально Україна готується, як вона проводить реформу армії і не лише армії.
— Ви не самотні в поясненнях того, чому МАР неможливий найближчим часом. Зокрема, ви послалися на парламентські вибори та конституційну реформу. Чи означає це, що НАТО та ЄС не мають упевненості в безповоротності демократичних процесів в Україні?
— Що стосується демократичних процесів, то, гадаю, тут упевненість є. Ваша помаранчева революція дуже яскраво це показала. Немає жодних сумнівів щодо демократичного розвитку України. Питання в іншому — в консенсусі. Ми саме обговорювали тему консенсусу політичних партій із головою комітету Верховної Ради з питань національної безпеки й оборони Георгієм Крючковим. Звісно, політичні партії мають різні програми, різні підходи до вирішення економічних, соціальних питань, але в питанні основних цілей держави повинен бути консенсус. Це — підмурок розвитку. Такий консенсус сформувався в Литві близько десяти років тому, коли всі політичні партії — від правих до лівих — підписали декларацію, в якій чітко було написано: наша мета — НАТО та ЄС. Звісно, були деякі застереження (зокрема, щодо оборонного бюджету), але загалом ми досягли порозуміння. Тому наші партнери знали, що хай би хто прийшов до влади — соціал-демократи чи консерватори, — політика Литви не змінюватиметься. Якщо так буде в Україні, це значно скоротить шлях інтеграції країни. Наприклад, литовські політики припускають, що членство України в НАТО можливе в 2007, 2008 або, можливо, в 2009 році. Я також вважаю такі терміни реальними в разі швидких темпів. Україна має великий потенціал, але партнери хочуть пересвідчиться, що країна не інтегруватиметься за принципом — один крок уперед сьогодні та два кроки назад завтра.
— Чи обов’язкова умова консенсусу політичних партій? Чи не здається вам така мета недосяжною в українських умовах? Ви згадали спілкування з Георгієм Крючковим, який є представником Компартії, що навряд чи підтримає інтеграцію України в НАТО...
— Наскільки я чув, Крючков протягом останніх п’яти- шести років досяг чималого прогресу. Раніше, як я знаю, він був запеклим противником НАТО, тепер він про це вже не говорить. Можливо, сумнівається... Абсолютного консенсусу, звісно, не буде. У Литві також були партії, що виступали проти членства в НАТО. Вони навіть намагалися організувати референдум напередодні вступу країни. Але ці партії нечисленні. Політичні партії, що мають політичну вагу (і матимуть її, попри те — в опозиції вони чи при владі), все ж повинні домовитися про головні цілі. І домовитися не для політиків, а для народу, для майбутньої держави. Політика — це велике поле для дискусій: як покращити життя людей, як провести економічні та соціальні реформи. Але основні політичні цілі, що визначають місце країни в Європі та загалом у світі, повинні бути спільними, національними. Цього можна досягнути. Ініціатором цього процесу міг би стати Президент України, який має великий авторитет. Також могла б стати група політиків, які мають велику вагу в суспільстві.
— Литва, напевно, могла б поділитися досвідом популяризації НАТО серед населення. В Україні багато про це говорять, але нічого досі не зроблено...
— Саме журналісти проводили те, що ви називаєте популяризацією. Вони мають можливість щодня звертатися безпосередньо до людей. Великий внесок зробила молодь, студентські організації. Адже це питання нового покоління. В Україні все це поки що не використовується. У литовських журналістів була дуже жорстка позиція щодо вступу країни до НАТО, вони постійно тримали це питання на контролі, критикували політиків, якщо бачили прорахунки в їхній діяльності в цьому напрямі. Журналісти також виділяли в особливу групу тих політиків, які зробили найбільший внесок у реалізацію головних цілей країни. Це — політики-державники. Такий комплімент політики отримували дуже рідко, але вони розуміли, що треба робити, щоб його заслужити: необхідно своїми діями заробити політичні бали в очах суспільства. Історична ситуація для України складається дуже сприятливо. Коли ми починали процес інтеграції, ми не мали такої підтримки ззовні, яку має зараз ваша країна. Крім кількох країн, для більшості — Україна дуже приваблива держава. Є розуміння того, що Україна — це частина Європи і не можна її залишити в якомусь неясному становищі.
— Перед Україною стоять два надзавдання: досягнути консенсусу всередині країни, а також досягнути такого ж консенсусу серед країн-учасниць НАТО та ЄС. Дипломати, наприклад, розказують, що на останньому саміті лідерів України та Альянсу президент Жак Ширак демонстративно не слухав виступу Віктора Ющенка. Існує думка, що деякі держави Західної Європи можуть заблокувати вступ України до НАТО, щоб не зіпсувати відносин із Росією... Це відповідає дійсності?
— Я відповім, спираючись на наш досвід. Кілька років тому я працював як представник президента Литви в калінінградських переговорах. У пік цих дуже складних консультацій із пасажирського, вантажного та частково військового транзиту через територію нашої держави саме президент Жак Ширак заявив, що нічого тут проводити переговори, Литва може почекати з членством у ЄС, і хай росіяни далі їдуть без будь-яких віз тощо. НАТО, як і ЄС, — організації, де існує багато думок і багато дискусій. Рано чи пізно, звісно, всі приходять до консенсусу, але це демократичний клуб, у якому всі можуть мати власну думку. У виниклій ситуації ми вирішили просто поїхати до Франції, а також до тих країн, які, можливо, менше розуміли, що таке калінінградський транзит. Пізніше, попри заяву Жака Ширака, Франція ратифікувала договір Євросоюзу з Литвою, згідно з яким Вільнюс, узявши на себе зобов’язання транзиту з Росії, отримав гарантії про приєднання до Шенгенської зони в першій хвилі. Я думаю, що це станеться через два-три роки. Це факти, які повинні враховувати ваші політики. Треба працювати з Францією, треба працювати з французькими політиками. Я переконаний, у Франції існують різні думки щодо перспектив України — навіть у партії Ширака. У його партії чимало впливових політиків, і не всі схвалюють політику президента. Це не найбільша проблема, не треба цього боятися. Треба лише працювати.
— Керівництво Литви нещодавно відмовилося від участі в московських урочистостях із нагоди Дня Перемоги. Керівництво України не знайшло в собі сил зробити те саме. Як Вільнюс знаходить баланс у розвитку відносин із Росією?
— Литва весь час дотримувалася досить ясної політики стосовно Росії. До речі, не виправдалися прогнози тих, хто казав, що з вступом Литви до НАТО відносини погіршають. Я би сказав, що вони навпаки покращилися, ми маємо нормальні, цивілізовані відносини. Як член НАТО та ЄС Литва, звісно, набула більшої політичної ваги. Коли у вас запитують: що членство в НАТО дасть Україні? Безсумнівно — політичну вагу. Якщо повернутися до питання калінінградських переговорів, то їхній успіх багато в чому визначався тим, що в них брав участь ЄС. Без його допомоги переговори перетворилися б на пропагандистську війну. Членство в цих клубах дає можливість поводитися так, як ми вважаємо за потрібне. Є, звісно, й різниця між Україною та Литвою. Різниця зокрема в тому, що національний склад України вельми відрізняється від литовського. Можливо, економічні зв’язки між Україною та Росією більші, хоч і в нас вони чималі. Але зрештою багато залежить від самих політиків, від їхнього розуміння, від їхньої сміливості. Якщо це тверда й об’єктивна позиція, то вас усі зрозуміють. Ми перебуваємо на різних позиціях, але для того, щоб вони посилилися в діалозі з Росією, вважаю, саме треба досягати тих цілей, які ви вже задекларували.
