План «дорожня карта» потроху рушає з місця — такими коментарями супроводжуються останні прояви публічної і непублічної дипломатії, спрямованої на втілення в життя нового плану примирення між Ізраїлем і Палестиною. До процесу активно підключилися представники «важкої артилерії» — керівництва Сполучених Штатів. Президент США Джордж Буш, зокрема, зустрівся з прем’єр-міністром Ізраїлю Аріелем Шароном. Прем’єр-міністр Палестинської автономії Махмуд Аббас (він же Абу Мазен) «наводить мости» в європейських країнах, але водночас він зарекомендував себе як прийнятний для розмови лідер і в Сполучених Штатах. Просування «дорожньої карти», однак, видається дуже й дуже повільним. Підтвердження — заява Аріеля Шарона про те, що «стіна безпеки», яка відділятиме ізраїльську територію від території Палестинської автономії, продовжуватиме зводитися. Це, та й не тільки це викликало зрозумілі протести палестинців.
Звинувачень сторін одна одної в спробах зірвати мирний процес вистачає. Представники уряду Шарона заявляють, і вони праві, що «Хамас» і «Палестинський ісламський джихад», найбільш радикально налаштовані палестинські угруповання, навіть не думають насправді припиняти терор, оскільки, оголошуючи перемир’я, не почали свого роззброєння. Не кажучи вже про те, що увесь цей час продовжувалися теракти проти ізраїльтян, з рейдами ізраїльських збройних сил у відповідь. А також маючи на увазі, що жодне з палестинських угруповань не відмовилося від головної мети свого існування — боротьби не стільки за палестинську державу, скільки проти держави Ізраїль.
Представники Палестини незадоволені, передусім тим, що «стіна безпеки» будується, і, як заявляв Шарон у Вашингтоні, буде будуватися й надалі. Шарон, щоправда, при цьому зауважив — «ми докладемо всіх зусиль, щоб вона якомога менше вплинула на щоденне життя палестинців». Джордж Буш іще раніше назвав цю стіну перешкодою для мирного процесу. Втім, зараз, схоже, він поки що не зміг переконати Шарона, і говорив лише про сподівання, що з ходом процесу питання стіни стане неактуальним. Палестинці незадоволені тим, що ізарїльські власті оголосили, що випускають із в’язниць 540 палестинців, у тому числі — 210 активістів рухів «Хамас» і «Ісламський джихад». Палестинська сторона вимагала звільнення майже 3 тисяч. Один із випущених ізраїльтянами на волю тут же, як повідомило РІА «Новости», закликав до викрадень ізраїльських громадян із тим, щоб потім їх обмінювати на в’язнів-палестинців. Важко припустити, що на цьому можна збудувати довіру. І маючи при цьому на увазі, що в’язні-палестинці здебільшого причетні до терактів, що забрали життя ізраїльських громадян.
Але при цьому добре вимальовуються кілька моментів. По-перше, «яструб» Шарон, що називається, «дозрів» до розуміння того, що Арабський процес, будучи далеко не ідеальним, кращий за постійну війну за виживання. Стався парадокс: правий ізраїльський політик, відомий в минулому військовими акціями проти палестинців, особливо — проти Сабри і Шатіли, став головним провідником політики замирення, чудово усвідомлюючи, що обов’язкові поступки можуть дуже дорого обійтися йому особисто. Опозиціонером до Шарона виступив навіть Шимон Перес, один із провідників попереднього мирного процесу, що провалився з початком інтифади. Головне несприйняття ізраїльтян викликає згода Шарона ліквідувати «незаконні» військові поселення. Без чого все одно не обійтися.
По-друге, стало зрозуміло, що палестинська сторона, залишаючи при собі свої симпатії, антипатії, ненависть і інші почуття, також починає схилятися до нормальних домовленостей. Попри те, що європейські країни, починаючи з Великої Британії і Норвегії, відмовилися врахувати прохання Шарона і не спілкуватися з Ясиром Арафатом, якого Ізраїль вважає головним винуватцем провалу мирного процесу «мир в обмін на території», Захід веде конкретну розмову не з Арафатом. І хоче того палестинський президент, чи ні, він також змушений буде погодитися з тим, що допомога, інвестиції, підтримка, які можуть прийти тільки з Заходу, можуть прийти тільки «під Махмуда Аббаса» і тільки в результаті справжнього просування в боротьбі з терором та справжніх домовленостей з Ізраїлем. Власне, Абу Мазен цілком може використати досвід дуже багатьох країн світу на цьому шляху, в тому числі — й деяких «старих демократій».
По-третє, серйозність нового підключення Вашингтона до процесу зрозуміла з багатьох причин. З одного боку, Сполучені Штати вибудовують цілком нову систему міжнародних відносин, починаючи саме зі Сходу, і тепер черга дійшла й до Близького Сходу. По-друге, наступного року в Буша — вибори. І він має шанси постати перед своїми громадянами в якості дійсно глобального лідера, який спромігся досягти прогресу на ділянках, на яких не вдалося просунутися його попереднику Біллу Клінтону. Єврейська діаспора завжди відігравала особливу роль у Сполучених Штатах, і це лише спонукає нинішню адміністрацію Білого дому бути наполегливою. Вашингтон чітко дає зрозуміти, що роль інших «ко-спонсорів» близькосхідного процесу — ООН, Європейського Союзу, Росії, а тим більше України — буде наближеною до ефемерної і стосуватиметься лише якихось конкретних проектів, зокрема, створення міжнародного фонду для розвитку Палестини, поставок обладнання й таке інше.
Все ще може зірватися, бо довіри між сторонами просто немає. Але виглядає так, що відступати все одно немає куди: резервів для подальшого протистояння вже немає.
