Україні надалі не варто відмовчуватися відносно закликів великих держав, на зразок: «А Карфаген має бути зруйнований!» І не кидатися з переляку в обійми сусідів на Сході чи Заході, як трапляється з деякими українськими парламентаріями. А активно заявляти про свою позицію, з тим, щоб завтра самій не опинитися в ролі сумно відомого фінікійського міста
Рік, що минає, став роком поглиблення міжнародних проблем. Фінансова криза набула світових масштабів, жорстоко вдаривши по економіках Росії і Бразилії. Індія і Пакистан, провівши серії ядерних випробувань, явочним порядком заявили про вступ до «ядерного клубу». Навколо Югославії і в Перській затоці не припинялося брязкання зброєю. Ламання правил гри, що сформувалися на міжнародній арені, стало очевидним. Бомбардування Іраку — всупереч волі трьох з п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН — стало майже природним підсумком неспокійного року. А головне — серйозним етапом у руйнуванні повоєнного світового порядку.
Такий перегляд правил гри має свою об’єктивну логіку. Працездатним є механізм, заснований на реальних законах механіки. Вирішувати протиріччя можна тільки в рамках світового порядку, що враховує реальну значущість країн-гравців у сучасному світі. А ця значущість поступово змінюється.
ГРАВЦІ
США не просто перемогли в кожній з воєн світового масштабу в ХХ столітті. З першої і другої світових воєн вони вийшли серйозно зміцнівши і посиливши свій вплив у світі. Це ж сталося і після закінчення холодної війни. Сьогодні відбувається не тільки закріплення підсумків звитяжної для Сполучених Штатів «холодної війни», а й у певному сенсі, закріплення підсумків усіх трьох війн. США зживаються з незвичною для себе роллю одноосібного світового лідера. На жаль, цій ролі передувала роль одноосібного лідера демократичного світу, що відважно бореться з «імперією зла». Коли велика «імперія зла» впала, довелося терміново знаходити малі. Позначається звичка американських політиків самостверджуватися з мечем (або точніше — з «томагавком») у руках...
США просувають новий порядок, обережно усуваючи зі шляху інституції, здатні перешкодити «ефективному» наведенню порядку у світовому масштабі. «Сімка» підминає і підміняє Раду Безпеки ООН. НАТО тіснить ОБСЄ, причому США намагаються надати альянсу абсолютно нового характеру. Симптоматичний виступ держсекретаря США Мадлен Олбрайт на нещодавньому форумі міністрів закордонних справ країн-членів НАТО. У рамках обговорення нової концепції організації було висунено ідеї випереджального ядерного удару, дій НАТО поза зоною її відповідальності, а також проведення не санкціонованої РБ ООН силових акцій...
Велика Британія не просто своєрідний «міст» між Єдиною Європою і США, і не просто давній, надійний союзник американців. Останнім часом Лондон виявляється втягненим у всі найбільші події, що зачіпають інтереси країн Старого континенту. Кризи навколо Іраку — не виняток. Можна перелічити кілька інших найрезонансніших подій: урегулювання проблеми Косово, підписання англо-французького оборонного договору, суд над Августо Піночетом. До речі, і Нобелівську премію миру нинішнього року було вручено за діяльність з урегулювання конфлікту в Північній Ірландії.
Росії дісталася велика спадщина від могутнього Радянського Союзу. Але її можливості сьогодні не можна порівняти із союзними і вони продовжують скорочуватися. Росія нервово реагує на будь-які спроби проігнорувати її в грі на міжнародній арені. Тим паче, що впродовж кількох століть європейські держави (очевидно, значнішою мірою, ніж інші опоненти) завдавали безперервних ударів по престижу Росії. І вона з великими труднощами підводилася, щоб стати сильнішою. За кожною Нарвою була Полтава, і ми в Україні це особливо добре пам’ятаємо... Право «вето» в Раді Безпеки ООН критично важливе для збереження міжнародного престижу Росії, серйозно підірваного економічними проблемами. І це мало не єдиний засіб, який дозволяє Москві захищати її союзників на кшталт Белграда чи Багдада.
Китай, безперечно переріс роль регіонального лідера. Його економічна присутність помітна в усьому світі — як на ринках країн, що розвиваються, так і найрозвиненіших країн. Деякі аналітики вважають, що саме відмова КНР від девальвації юаня врятувала від цілковитої катастрофи японську економіку. Візит президента США до Китаю, особливо церемонія на площі Тяньаньмень з його участю, показали, що співробітництво з Пекіном для Вашингтона (як і для багатьох інших провідних країн) критично важливе. І заради нього США готові заплющити очі на серйозні розбіжності в оцінці ряду політичних проблем. Китай жорстко негативно сприйняв бомбові удари по Іраку в обхід санкції РБ ООН.
Франція брала участь у багатьох політичних іграх, в яких її інтереси не повністю збігалися з американськими. Париж завжди вмів відстояти власну позицію і недолюблював Вашингтон за його прагнення до гегемонії. Франція не схвалила завдання ударів по Іраку.
Було б спрощенням пов’язувати позицію провідних світових держав щодо бомбардувань Іраку з їхнім ставленням до Ради Безпеки ООН. Існують інші політичні та економічні мотиви.
І все-таки показовим є ставлення до того, що сталося, Німеччини і Японії. Вони відверто невдоволені формуванням складу постійних членів РБ ООН за ядерною ознакою. І вони схвалили застосування сили без санкції Ради Безпеки. Можливо, це простий збіг...
МОТИВИ
Кажуть, нафта — кров геополітики. Цей вислів цілком можна застосувати до гри на Близькому Сході. Ірак зумів кровно зацікавити «в собі» декого з постійних членів РБ ООН. Так, у рамках відомої програми «Нафта за продовольство» Франція контролює 15-16 відсотків обміну. Враховано й інтереси арабських країн. А частка Росії і Китаю в програмі поступово зростає. Китай не має власного масштабного видобутку нафти. Тому він зацікавлений у певній участі у видобутку нафти іракської. І побоюється зростання нафтових цін, яке могло спровокувати удар по Іраку. Росія сподівається на повернення Іраком боргу в $6-7 млрд., на експорт озброєнь для напіврозгромленої іракської армії. Великі російські компанії на кшталт «ЛУКойл» мають частку в розробці перспективних іракських родовищ.
По інший бік барикади США і Велика Британія. З початку 90-х Ірак постійно присутній в американській зовнішній політиці. І будь-які розмови про цю країну і її лідера Хуссейна нагадують історичний афоризм: «А все-таки Карфаген має бути зруйнований». Міжнародні оглядачі здебільшого прямо пов’язують удар по Іраку з початком процедури імпічменту в США. Вважають, що спроба Білла Клінтона зміцнити позиції блискавичною миротворчою поїздкою на Близький Схід не вдалася. І тоді вже довелося їх зміцнювати блискавичною війною.
Позицію Великої Британії, крім очевидних політичних інтересів і союзницьких зобов’язань, пов’язували із прагненням не допустити подальшого спаду цін на нафту. Собівартість видобутку нафти Великою Британією така, що її рентабельність уже сьогодні перебуває під питанням. Удар по Іраку міг переламати негативну для британців стійку тенденцію до зниження ціни нафти на світових ринках.
До речі, Саудівська Аравія, на противагу Великій Британії, зацікавлена саме в тенденції до зниження цін. І її керівництво, попри вже традиційну лояльність до США, несподівано бомбардування засудило. Це ще раз підтвердило геополітичну істину: нафта сама диктує політику. І залежить ця політика не тільки від політичних уподобань, а й від економічної кон’юнктури. Тому від багатих на нафту країн беззастережної слухняності чекати не доводиться...
Треба зазначити, що незважаючи на стрімке завдання удару, в економічному плані прораховувався він довго й ретельно. Так, було зруйновано порт Умм-Каср і обстріляно нафтотермінали в Басрі, що ускладнило вивезення нафти з Іраку південним, морським шляхом, а також нелегальний її експорт через Іран. Водночас інтереси країн — учасників програми «Нафта за продовольство» навряд чи постраждають. Нафту, як і раніше, можна транспортувати трубопроводами до турецьких середземноморських портів. А це в інтересах американського союзника Туреччини, що сприйняла, до речі, останній удар без ентузіазму.
Було проведено й достатню дипломатичну підготовку. Ірак не отримав підтримки на яку розраховував, навіть в арабському світі. Отож у тактичному плані операція вдалася теж, хоч і не відстрочила початку процедури імпічменту. А от у стратегічному плані наслідки «Лисиці в пустелі» уявляються вельми неоднозначними.
НАСЛІДКИ
Наслідки повітряних атак для Іраку поки що під питанням. Бомбардування зробили Ірак ще привабливішим бізнес-партнером. Головне його багатство — нафта — від Іраку нікуди не поділося і не подінеться. Він серйозно демілітаризований, тобто мотивів для військового втручання в його справи стає дедалі менше. Через зростаючу опозицію до санкцій у Раді Безпеки ООН, скасування цих санкцій, очевидно, не за горами.
В Іраку буде де розгорнутися будівельним фірмам, країна має гостру потребу в товарах народного споживання, медикаментах тощо.
На початку операції серйозно говорили про те, що знайдено нові «ефективні» засоби у розв’язанні міжнародних проблем — бомбардування «неправильних» режимів. Гадаю, що це буде саме тим випадком, коли американці пересвідчаться в малій перспективності таких акцій. Хоча формально США і Велика Британія й не були в міжнародній ізоляції через їхні дії в Іраку, але підтримка була в основному формальною. Цікаво, що президент США Клінтон завершив виступ 16 грудня 1998 р. про американську акцію проти Іраку, словами надії: «І, може, Бог благословить Америку». А Ватікан, ніби всупереч очікуванням, кваліфікував дії США як акт агресії. І якщо до початку акції у світі поставилися по-різному, то закінчення бомбардування вітали всі.
Важкі хмари, що нависали над Іраком, вибухнули грозою і тепер почати нову операцію буде непросто. Погрози виявилися фактично порожніми. Режим Хуссейна нікуди не подівся. А військовий потенціал йому сьогодні потрібний лише такий, щоб упоратися з опозицією. Такий потенціал у іракського диктатора є. А в усьому іншому він задовольняється політичними дивідендами. І, очевидно, економічними, бо відкладати зняття санкцій, як ми казали, стає тепер ще важче.
В останні дні багато писали про те, що атака на Ірак без відома Кремля ознаменувала захід епохи могутності Москви. Менше сказано про те, що Москва отримала тактичний, але надзвичайно важливий козир. Тепер Росія може натиснути на МВФ тим, що коли Фонд відмовиться надати їй необхідну допомогу, вона вийде з режиму санкцій проти Іраку. І покарати її в цьому разі буде неможливо. Формально США і Велика Британія першими знехтували статусом Ради Безпеки ООН. Спроби ввести проти Росії всеохопні санкції по лінії ООН росіяни заблокують, скориставшись правом «вето» в Раді Безпеки. Односторонні дії Заходу ефекту не дадуть. Оскільки, по-перше, навряд чи Захід буде одностайним у цьому питанні. А по-друге, реальне співробітництво Росії і Заходу має сьогодні обмежений характер. Західна допомога Росії незначна. Торгівля після серпневої кризи паралізована. З кредиторами взаєморозуміння не досягнуто.
А для Китаю, Франції і арабських країн вихід Росії з режиму санкцій стане чудовим стимулом для виходу «навздогін», щоб не втратити позиції в Іраку. І приводом для такого виходу. Застосувати санкції проти Росії, Китаю, Франції і арабських країн водночас немислимо.
МОРАЛЬ
Отже, із сильними світу цього все більш-менш зрозуміло, а доля Іраку поки що — предмет довгого і складного торгу. Але те, що сталося, створило прецедент, який тією чи іншою мірою зачіпає інтереси країн, які не беруть участі у протистоянні. І цей прецедент буде дуже живучим. Виявляється, можна, спираючися на військову силу, проігнорувати думку більшості постійних членів Ради Безпеки ООН. А значить, шлях для силового, беззаконного з точки зору міжнародного права, переділу сфер впливу в світі відтепер відкрито.
Чи створюється в такому разі стимул для країн «другого ешелону» до роззброєння? Напевно, ні. Щоб із тобою рахувалися, треба не роззброюватися, а добре озброюватися або вступати до могутнього оборонного блоку. Або, що ще жахливіше, але дешевше — підтримувати тероризм. Тобто бути готовим до негайної організації «актів відплати» у відповідь на силовий диктат. Подібна логіка не робить світ безпечнішим... Як взагалі бути із закликами боротися із «міжнародним тероризмом», якщо замовчуваний на практиці «державний тероризм» затьмарює перший і за масштабами, і за людськими жертвами, й за безкарністю?
Я би казав про небезпеку не тільки силових дій, а й будь-яких дій, включаючи економічні санкції, в обхід існуючої системи стримування й противаг: політичних, правових... В обхід Ради Безпеки ООН, в обхід норм міжнародного права. Комусь може не подобатися, що Росія, Франція чи Китай користуються правом «вето». Але це цілком демократична норма. Якщо Сполучені Штати та їхні союзники виступають за демократію і політичний плюралізм у внутрішній політиці, вони зобов’язані витримувати ту ж лінію й на міжнародній арені. Було б помилковим думати, що міжнародні інституції, на зразок РБ ООН, наче застарілі комп’ютери, неспроможні справитися з «проблемою 2000 року». Ефективнішого засобу для розв’язання існуючих і поки що гіпотетичних проблем не створено. Сучасний світ побудовано на конкуренції і в ньому постійно стикаються чиїсь інтереси. Усім догодити не можна. Тому треба домовлятися...
Проведена акція позбавляє значення й механізм багатосторонніх міжнародних гарантій. Хто може гарантувати, що єдиній світовій наддержаві не захочеться, поламавши домовленості, застосувати силу в односторонньому порядку? Адже стримуючих правових факторів уже немає. А військові чинники — це пролог до третьої світової війни... І що можна сказати у зв’язку з цим про реальні гарантії безпеки України, якщо, наприклад, якась країна із нових членів НАТО виявить свої «національні інтереси» на українській території? Чи не підтримають такого нового партнера Сполучені Штати так само беззастережно, як, наприклад, Польща підтримала американський військовий удар по Іраку?
Бентежить і масштаб обмеження суверенітету Іраку, який не викликав позитивних кроків у відповідь з боку ООН. Могутні тенденції інтеграції в сучасному світі, як на мене, рано поставили під сумнів поняття суверенітету. Не треба забувати про нейтральні держави, що не входять до могутніх військово-політичних і економічних регіональних об’єднань. Чи можуть об’єднані сусіди або світові лідери намагатися диктувати їм свою волю? Наприклад, що буде, якщо 2000 року від України сильні світу цього в ультимативній формі зажадають закриття ЧАЕС, не підкріпивши цю вимогу відповідною допомогою... Тобто всупереч нашим інтересам і реальним можливостям. Чи не опинимося й ми в позиції Іраку та Югославії? Адже Україна свого часу пожертвувала третім у світі ядерним потенціалом. І її практично не простимулювали. Взагалі здається, що втручання міжнародних структур має бути розумно обмеженим.
Об’єктом пильної уваги продовжують також залишатися питання про те, наскільки глибоке розуміння світовими державами життєво важливих економічних інтересів «усіх інших» країн. Пророк Мойсей водив пустелею свій народ менше часу, ніж, наприклад, великі індустріальні держави водять економічною пустелею народи Чорної Африки своїми господарськими імперативами. І це, як показала світова фінансова криза, стосується не тільки Африки. Додам, що в першому випадку, на відміну від другого, результат був усе ж позитивним. Які висновки повинна зробити для себе Україна?
Сучасні західноєвропейські дослідники визнають, що навіть Маркс у своєму вченні про розвиток капіталізму в Європі підходив до його аналізу диференційовано: Прусія та Франція йшли своїм, зовсім іншим, ніж Англія, шляхом. Хоча прийшли до аналогічних результатів. «Як же можна було чекати, — запитує у жовтневому номері за 1998 р. «Монд дипломатик» Серж Халімі, — що, дотримуючись однієї схеми, країни й регіони з різними стартовими економічними умовами, традиціями й мірою сприйнятливості до модернізації дадуть однакові результати?»
США експортували англосаксонську економічну модель по всьому світу. Білл Клінтон запевняв: «Там, де торгують, не може бути воєн». Хоча, за визнанням МФВ, «поширення капіталізму як економічної інженерії, що заперечує культуру й політику інших націй, майже завжди призводить до зіткнень». Де ж істина?
Керівництво України одного разу цілком може опинитися в дуже неприємному становищі. Тому що, з одного боку, відповідно до права інвестора «на захист від безладдя» (висунутого Організацією економічного співробітництва й розвитку в рамках Багатосторонньої угоди про інвестиції) буде винне перед іноземними капіталовкладниками в усіх смертних гріхах. Відповідаючи за «поведінку службовців-цивільних осіб», за рухи протесту, за бойкоти та інші події, які можуть завдати бізнесменам збитків. А з іншого, — винне перед власним народом у зв’язку з ущемленням громадянських свобод.
Нарешті, чи не перетвориться наша країна на заручника боротьби великих держав за регіональний вплив? Наприклад, нові дуги російсько-американської напруженості визначилися на Кавказі і в Середній Азії. Ще в серпні 1997 р. президент Росії протестував проти проголошення Кавказу зоною американських національних інтересів: «Американці починають проникнення до цієї зони і, не соромлячися, кажуть вголос, що це зона їхніх інтересів». Борис Єльцин акцентував увагу на тому, що врегулювання ситуації на Кавказі повинно відповідати інтересам російської безпеки. З іншого боку, президент американського Фонду Євразії Мейсон влітку 1998 р. звернув увагу на те, що дехто з американських «фахівців уже говорить про необхідність послати війська в район Каспійського моря, щоб забезпечити там видобуток нафти. І де межа цьому інтервенціоністському імпульсу? Як він може вичерпатися у держави, яка прагне до глобальної гегемонії?» — запитує автор. А де, в обох випадках, врахування економічних інтересів України? Адже саме вказані регіони є важливим постачальником енергоносіїв для української економіки!
Ось чому Україні надалі не варто відмовчуватися відносно закликів великих держав, на зразок: «А Карфаген має бути зруйнований!» І не кидатися з переляку в обійми сусідів на Сході чи Заході, як трапляється з деякими українськими парламентаріями. А активно заявляти про свою позицію, з тим, щоб завтра самій не опинитися в ролі сумно відомого фінікійського міста.
№250 28.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
