НЕ ТІЛЬКИ ЗА ДОВГИМ КАРБОВАНЦЕМ
42-річний Федір Македанович із Пінська, досить успішний за місцевими мірками директор консервного заводу, на велике здивування для своїх земляків два роки тому подався до Луцьку. Додатково «прихопив» із собою свою 34-річну колегу. Пікантності цій обставині додавав той факт, що Федору Петровичу перед від’їздом в Україну світила ще вища керівна посада...
Через півтора роки Македанович приїхав провідати рідні місця на шикарному «Мерседесі». Як з’ясувалося, повертатися в Пінськ новоявлений український підприємець не збирається, а в найближчому майбутньому планує перевезти в сусідню українську область і своїх двох дітей. Федір Петрович вже пов’язує свої головні життєві перспективи зі своєю, як він зізнався, другою Батьківщиною: «У рік, що передував моєму від’їзду в Україну, завод, яким я керував, трусили з пристрастю аж 18 груп перевіряючих з різних відомств. Коли я перебрався в Луцьк і організував маленьке консервне виробництво, мене запросив (підкреслюю, запросив) до свого кабінету голова виконавчої влади області. Він цікавився, чи не можна мені чимось допомогти... Уявити таке в Білорусі просто неможливо. Як не можна уявити, що тобі дають спокійно працювати, ні в чому не підозрюють та не уставляють палки в колеса. На моєму колишньому заводі ми закочували перероблені овочі в трилітрові банки, які потім роками припадали пилом на полицях білоруських магазинів. На своєму новому робочому місці ми випускаємо різну овочеву продукцію в маленьких симпатичних баночках, яка розлітається вмить не тільки у Луцькій області, але й за кордоном. Справа, звичайно, не в баночках. Справа в кліматі для ведення бізнесу та підприємництва, та й для життя загалом».
За оцінкою незалежних експертів, щорічно в Україну на постійні заробітки виїжджає від 40 до 60 тисяч осіб. Згідно з офіційною статистикою, число білоруських гастарбайтерів в Україні на декілька порядків менше.
ТРУДОВІЙ МІГРАЦІЇ ЗРОСТАТИ
Як вважає економіст Михайло Залеський, такі різночитання у підрахунку бажаючих спробувати свого щастя в сусідній Україні пояснюється тією обставиною, що у нас немає міграційних карток обліку громадян, які виїжджають за кордон: «Такі картки є в Україні, і там з подібним обліком справа йде простіше та зрозуміліше. Проте, навряд чи хтось стане оскаржувати тенденцію виїзду білорусів на заробітки до Києва, інших великих українських міст. Причому, туди виїжджають не тільки жителі прикордонних Гомельської та Брестської областей, які бажають підробити в Чернігівській та Луцькій областях каменярами й водіями-дальнобійниками. Хочуть пов’язати своє майбутнє з Україною все більше електронщиків, інженерів, бізнесменів з Мінська, обласних центрів. І ця тенденція згодом буде тільки посилюватися. В Україну куди більше, ніж у Білорусь, вливається прямих інвестицій, які означають гарантовані нові робочі місця, високу заробітну плату та гідні умови праці.
За підрахунками Михайла Подоляка, який декілька років тому перебрався з Мінська до Києва й успішно працює менеджером у сфері інформаційних технологій, щорічно з Білорусі в Україну на заробітки прибуває близько 20—30 тисяч осіб. Правда, на його думку, цей потік постійно збільшується: «Тут дуже легко отримати робочу візу, але при цьому можна спокійно працювати і без неї. Вся формальність, на відміну від білоруських реалій, зведена до мінімуму. Язикова адаптація дуже легка. На відміну, наприклад, від сусідніх Польщі та Литви. До того ж, тепер в Україні, а особливо у Києві, дуже великий дефіцит висококваліфікованої робочої сили, яка оцінюється тут гідно. Журналіст отримує від 1000 доларів на місяць плюс соціальний пакет, хороший інженер — від 1500 «зелених», а місячна зарплата топ-менеджера в представництві великої західної компанії може досягати і 7000 доларів. Тому все більше з Білорусі сюди приїжджає дрібних та середніх підприємців, спеціалістів інформаційної сфери, банківських, страхових та фінансових працівників, рекламників, випускників різних бізнес-шкіл та ін. На вакансії будівельників вистачає і молдован. Прибуваючих білорусів трохи бентежить та обставина, що тут увесь час непроста політична ситуація, але вона, по суті, не сильно впливає на професійну кар’єру в цій країні. На відміну від Білорусі.
«В УКРАЇНІ ЛЕГШЕ ДИХАЄТЬСЯ»
Колишній головний редактор провідної незалежної гродненської газети «Біржа інформації» Олена Равбецька була вимушена податися за кращою долею в Україну, тому що, за її словами, їй просто не дали виконувати свої професійні обов’язки: «Я із задоволенням пропрацювала в одній із харківських газет рік, але потім повернулася на Батьківщину. Повернулася не тому, що мене хтось або щось гнобило. Просто в Гродно у мене рідні, друзі та ін. До того ж, з Харкова я привезла купу нових ідей та проектів, які намагаюся застосувати в своїй невеликій власній справі, ніяк не пов’язаній з газетною журналістикою. Що стосується України, тут якщо ти вмієш і можеш працювати, то маєш усі шанси досягти успіху на обраному терені. Там банально легше дихається і живеться, легше вирішуються усі формальні питання».
35-річний бізнесмен Ігор із Борисова, який три роки тому разом iз своєю сім’єю переїхав до Києва, повністю поділяє цю думку: «У мене стояв вибір: або пошукати щастя в Москві або спробувати робити це в Києві. Я вибрав друге і анітрохи не жалкую про це. Хоча в столиці Росії, грошей, напевно, можна заробити і більше, і швидше. Але, як там не верти, Російська Федерація являє собою воюючу країну. До того ж, сама Москва дуже жорстке місто зі своєрідними правилами не тільки ведення бізнесу, але й самого життя. У Києві я і моя сім’я відчуваємо себе дуже комфортно. Особисто у мене середня за місцевими показниками фірма з продажу, ремонту та обслуговуванню оргтехніки. Не сказав би, що мені як юридичній особі дуже легко справлятися з усіма податковими та іншими «заморочками». Але це не йде ні в які порівняння з тими умовами для юридичних осіб, які існують у Білорусі. А для індивідуальних підприємців тут взагалі справжній рай. Єдиний податок — 19 доларів у місяць. Звітність — простіше нікуди. Може, тому тут все більше з’являється білорусів, які хочуть працювати саме як приватні підприємці. Наскільки я знаю, в Білорусі індивідуальне підприємництво вирішили звести нанівець. Є ще важливі аргументи на користь Києва, зокрема, і України загалом. Ціна найманої двокімнатної квартири, в якій ми тепер мешкаємо, становить 450 доларів на місяць. У Мінську я платив би за аналогічне житло трохи менше. Але витрати на все інше... На продукти ціни тут нижчі, ніж у Білорусі, на 15—40%, на електротовари — на 20—30%, на одяг — на 25—35%.
При всьому тому, як свідчить Національне опитування, проведений два роки тому НІСЕПД (незалежним інститутом соціально-економічних та політичних досліджень), більше половини білорусів вважає, що в Україні живеться гірше, ніж у їхній рідній країні.
ПАРАДОКСИ СПРИЙНЯТТЯ
Колишній міністр праці РБ, а нині незалежний соціолог Олександр Соснов, переконаний, що якщо дане дослідження провести тепер, то його результати не будуть сильно відрізнятися від аналогічного дослідження дворічної давності: «Всі останні роки з екранів телевізорів та зі сторінок державних газет нашому населенню постійно забивають в голову, що в Україні все погано. Немає, мовляв, ні економічної, ні політичної стабільності. Навіть компенсація за радянські грошові внески, запропонована новим українським урядом, і та зазнала страшної публічної обструкції. Напевно, тому, що у нас взагалі ніякої компенсації подібних внесків не проводили й проводити не збираються. Тому після такої промивки мозку виникає підозра у багатьох наших співвітчизників, особливо, малоосвічених та позбавлених альтернативних джерел інформації, по відношенню до українських реалій. Проте, до них виникає адекватне відношення у так званих «продвинутих» білорусів, які все більше цікавляться Україною як можливим майданчиком для застосування власних сил та знань.
У СПИСКАХ НЕМАЄ
Цікаво, що в списку юридичних осіб та індивідуальних підприємців, які здійснюють свою діяльність із працевлаштування громадян Республіки Білорусь за кордоном, складеному білоруським міністерством внутрішніх справ, є тільки одна контора, що має офіційні основи займатися таким бізнесом відносно України. Це приватне унітарне підприємство «Студія моди Сергія Нагірного». Правда, сам Сергій Нагірний сказав газеті «День», що модельним бізнесом в Україні він не займався і не планує цього робити в найближчому майбутньому: «Київ на даний момент не є центром світової моди. Я знаю, що там відбувається багато цікавого, але нас поки більше цікавлять Західна Європа та Америка.
В одному з білоруських агентств із працевлаштування «Дню» зізналися, що український напрям для нього не магістральний за двома очевидними причинами: «Будь-який бажаючий попрацювати в Україні може звернутися прямо до тамтешнього агентства з працевлаштування і вирішити усі свої питання. Крім того, за нашими відомостями, більшість білорусів виїжджає без будь-яких договірних відносин з будь-якими конторами. Це все-таки не далеке зарубіжжя, і навіть не Росія, де, трапляються випадки, коли білоруси попадають у справжнє рабство або їх просто калічать».
ПИЛОСОС ДЛЯ БІЛОРУСЬКОЇ ЕЛІТИ
Так чи інакше, з року в рік зростаюча кількість білоруських гастарбайтерів в Україні — очевидний факт, на який владі Білорусі вже не можна не зважати. Депутат Палати представників Національних зборів РБ Ольга Абрамова переконана в наявності дуже серйозної проблеми, яку треба вирішувати негайно: «Ми втрачаємо кращу, найбільш кваліфіковану частину населення, яка в основному виїжджала до Москви та Санкт-Петербургу, а тепер виїжджає і до Києва. Українська столиця, як пилосос, втягує переважно молодих людей та людей середнього віку, які можуть і повинні підіймати Білорусь, а замість цього — підіймають інші країни. Тепер от, і Україну, де їх вабить не тільки більш високий рівень прибутків, а й велика самостійність у прийнятті рішень, а також кращі рамкові умови ведення бізнесу. Тому нам треба терміново виправляти ситуацію в цьому плані».
Тільки б не було запізно...
