Американські офіційні особи зазвичай витрачають безліч енергії, висуваючи на перший план «процес» у близькосхідному «мирному процесі». Тільки в останні 18 місяців другого президентського терміну або ж після військового втручання на Близькому Сході США нарешті почали піклуватися про «світ».
Це стосується й близькосхідної мирної конференції, що спонсується США, яка повинна відбутися наступного тижня в м. Аннаполіс штату Меріленд. Різниця сьогодні полягає в тому, що на відміну від мадридської конференції після війни в Персидській затоці під проводом США в 1991 році, ця конференція випливає з того, що багато хто вважає поразкою Америки в Іраку.
Якщо адміністрація Буша серйозно збирається знайти спосіб урегулювання конфлікту, США повинні мати запасний план на випадок, якщо переговори виявляться безрезультатними. Для палестинців головною турботою є уникнення негативних наслідків, якщо вони стануться. На відміну від колишнього президента Білла Клінтона, який звинуватив Ясира Арафата в провалі переговорів у Кемп-Девіді в 2000 році, адміністрація Буша повинна стримати свою обіцянку не шукати винних, і не дозволити жодній стороні використати провал для досягнення своїх стратегічних цілей.
Учасникам переговорів із палестинського боку завжди доводилося балансувати між трьох питань: історичні права, сьогоднішні реалії і ціна використання свого права відхилення рішень, що пропонуються. Для палестинців історичні права, а саме — звільнення палестинської території, забезпечення права повернення біженців і створення істинно незалежної держави, мають міжнародну легітимність. Як для ОВП, так і для ХАМАС вона заснована на численних резолюціях ООН і міжнародній громадській думці, якiй Західні держави і арабські або ісламські лідери приділяють увагу лише тільки на словах, тоді як їхні заяви породжують помилкові надії, примушуючи палестинську сторону посилювати свої позиції.
Сьогоднішні реалії, які повинні враховувати палестинці, включають стратегічні, політичні й економічні дисбаланси між ними та Ізраїлем і США, реальність окупації та проблеми діаспори. Наприклад, жорстка політика Ізраїлю в протистоянні інтифаді 1987 року, нарівні з бойкотом ОВП із боку багатих на нафту арабських країн (через те, що вона не виступила проти окупації Кувейту Саддамом Хусейном) повинні були стати могутньою перевіркою реальності для палестинського керівництва.
І, нарешті, учасники переговорів із палестинської сторони повинні брати до уваги наслідки використання свого головного козиря — можливості відкинути погане, на їхню думку, рішення — з погляду його безпосереднього ефекту на палестинців і серйозної можливості продовження розширення єврейських поселень на палестинських землях.
Покійний Хайдер Абдель Шафі неодноразово підкреслював одну з головних проблем угод в Осло, а саме — відсутність домовленості про призупинення розширення поселень у проміжному періоді або ж у разі провалу переговорів — про кінцевий статус. Під час других переговорів у Кемп-Девіді колишнього прем’єр-міністра Ізраїлю, Ехуд Барак мудро наполягав на тому, щоб перший пункт його пропозиції включав визнання закінчення конфлікту, що являло собою проблему для палестинців, беручи до уваги те, що питання історичних прав залишалося невирішеним. Арафат використав своє право відмови й заблокував угоду, але він не міг передбачити наслідків цього рішення.
Цього разу палестинська сторона наголошує на тому, що не планує вести серйозних переговорів. Вони стверджують, що позиції сторін прийняті в Табі (після провалу других переговорів у Кемп-Девіді) повинні лежати в основі будь-якої угоди, і що сьогодні потрібно вести переговори про терміни їхніх виконань. Маючи підтримку з боку раціонального арабського мирного плану, вони наполягатимуть на тому, що вже існує світовий консенсус щодо відновлення кордонів 1967 року (зі взаємними поступками земель, рівних за площею та якiстю) і потреби у справедливій угоді з питання біженців та формули розділу Єрусалима.
У результаті палестинська сторона змінила свої позиції з поетапного підходу до переговорів — підходу, який призвів до катастрофічних наслідків, оскільки використовувався радикалами з обох сторін, а також надав ізраїльтянам більше часу для будівництва незаконних поселень. Вони наполягають, що загальна угода (в письмовому вигляді) повинна бути досягнута до початку переговорів.
Палестинці остерігаються чергового спазму насильства в разі недосягнення угоди перед конференцією в Аннаполісі й провалу цього раунду переговорів. Але найважливішим для палестинців, незалежно від результатів переговорів, є припинення будівництва нових поселень і експропріації земель.
Держсекретар США Кондолізза Райс заявила, що створення палестинської держави є елементом національної безпеки США. Але палестинська держава не виникне ні сьогодні, ні через десять років, якщо Ізраїль продовжуватиме будувати поселення на територіях, які повинні стати її частиною.
Дауд КУТТАБ — нині читає лекції в Принстонському університеті.
