Берлін, місце народження сучасної Азії
Позначивши кінець холодної війни та загрозу розпаду Радянського Союзу, падіння Берлінської стіни 20 років тому змінило глобальну геополітику. Але жоден континент не отримав більшої користі, ніж Азія, чий драматичний підйом із 1989 року стався на такій швидкості й у такому масштабі, яким не було аналогів у світовій історії.
Для Азії найважливішим наслідком падіння Берлінської стіни було те, що розвал комунізму викликав зсув переваги від військової потужності до економічної потужності під час формування міжнародного порядку. Безумовно, швидке економічне зростання також сталося під час індустріальної революції та в період після Другої світової війни. Проте у період після холодної війни економічне зростання саме по собі сприяло зміні глобального співвідношення сил.
Іншою визначальною подією 1989 року була кривава розправа з демонстрантами на підтримку демократії на площі Тяньанмень у Пекіні. Якби не кінець холодної війни, Захід не вибачив би Китаю тих убивств. Натомість Захід прийняв прагматичний підхід, уникаючи торговельних санкцій і допомагаючи інтегрувати Китай у світову економіку й міжнародні установи через послаблення обмежень на іноземні інвестиції і торгівлю. Якби Сполучені Штати та їхні союзники мали підхід, у центрі якого були б каральні санкції, як у випадку з Кубою й Бірмою, результатом був би Китай, що досягав би менших успіхів, менш відкритий, який потенційно б дестабілізував.
Дійсно, своїм феноменальним економічним успіхом, продемонстрованим його неперевершеним активним сальдо торговельного балансу, найбільшими у світі запасами іноземної валюти й найвищим виробництвом сталі, — Китай багато в чому зобов’язаний рішенню Заходу не вводити торговельні санкції після кривавої розправи на площі Тянанмень. Обійшовши Німеччину і ставши найбільшим експортером у світі, Китай тепер має намір витіснити Японію, ставши другою за величиною найбільшою у світі економічною системою.
Підйом Індії як економічного гіганта також пов’язаний із подіями після 1989 року. Індія була активно залучена в бартерну торгівлю з Радянським Союзом і його комуністичними союзниками у Східній Європі. Коли східний блок розпався, Індії довелося почати платити за імпорт готівкою. Це швидко вичерпало її скромні запаси іноземної валюти, викликавши серйозну фінансову кризу 1991 року, яка, у свою чергу, змусила Індію здійснити радикальні економічні реформи, що заклали підмурок для її економічного підйому.
Багато в чому символічна поразка марксизму 1989 року дозволила азійським країнам, у тому числі Китаю й Індії, відкрито проводити капіталістичну політику. Хоч економічний ренесанс Китаю вже почався під час правління Дена Сяопіна, китайська комуністична партія після 1989 року змогла публічно підпорядкувати ідеологію створенню багатства. Цей приклад, у свою чергу, здійснив конструктивний вплив на комуністичні партії, що збереглися в Азії та за її межами.
У геополітичному плані досягнення після 1989 року вийшли далеко за межі Заходу. Раптовий розвал Радянського Союзу був стратегічним стимулом для Азії, усунувши загрозливу імперію та розчистивши дорогу для Китаю, аби швидко переслідувати його глобальні інтереси. Занепад Росії у 1990-ті роки пішов на користь Китаю.
Для Індії кінець холодної війни викликав кризу в зовнішній політиці, усунувши найнадійнішого партнера країни — Радянський Союз. Але як і під час фінансової кризи 1991 року, Індія змогла відродитися з оновленою зовнішньою політикою — політикою, яка відкинула донкіхотські традиції країни та прийняла більший реалізм і прагматизм. Індія після холодної війни почала розвивати взаємовигідні стратегічні партнерства з іншими ключовими гравцями в Азії та рештою світу. Нове «глобальне стратегічне партнерство» зі Сполученими Штатами — відмітна ознака цього десятиріччя — стало можливим завдяки змінам в індійському політичному мисленні після 1989 року.
Звісна річ, не всі події після 1989 року були позитивними. Наприклад, феномен держав, що не реалізувалися, який найбільше зачепив азійську безпеку, є прямим наслідком кінця холодної війни. Коли бушувала холодна війна, той чи інший блок підтримував слабкі держави. Але зі зникненням Радянського Союзу США вийшли з цієї гри.
У результаті в 1990-ті роки раптово з’явилися дисфункційні держави або такі, що не відбулися, які являли загрозу регіональній і міжнародній безпеці, ставши притулком для міжнаціональних піратів (Сомалі), або міжнаціональних терористів (Пакистан і Афганістан), або виражаючи свою повну зневагу до глобальних норм (Північна Корея та Іран). Азія зазнала більших втрат унаслідок підйому міжнародного тероризму, ніж будь-який інший регіон.
Окрім того, за два десятиріччя після падіння Берлінської стіни поширення демократії зупинилося. Між 1988 і 1990 рр. в міру того, як холодна війна поступово стихла, протести на підтримку демократії пройшли далеко від Східної Європи, скидаючи диктатури в таких різних країнах, як Індонезія, Південна Корея, Тайвань і Чилі. Після радянського розпаду навіть Росія стала вірогідним кандидатом на демократичні реформи.
Але в той час, як повалення тоталітарних або деспотичних режимів перемістило глобальну рівновагу сил на користь сил демократії, не всі рухи на підтримку демократії супроводжував успіх. І подальші «кольорові революції» в таких місцях, як Україна, лише вселили велику обережність авторитарним режимам, які виживають, спонукаючи їх вжити заходів із метою протистояння ініціативам демократизації через підбурювання з-за кордону.
Крім відступу демократії у Росії, Китай, який наразі є найстарішою автократією у світі, демонструє, що коли авторитаризм вкорінився, ринок товарів і послуг може загнати у кут ринок політичних ідей. За двадцять років після розпаду комунізму авторитарний капіталізм став головною перешкодою для поширення демократичних цінностей.
Брахма ЧЕЛЛАНІ — професор стратегічних досліджень Центру політичних досліджень у Нью-Делі та автор книжки «Азійська невблаганна сила: підйом Китаю, Індії та Японії»
За двадцять років після падіння Берлінської стіни
Ті, хто став свідком тієї ночі 20 років тому в Берліні або де-небудь іще в Німеччині, ніколи не забудуть, що трапилося, — не забудуть ніч, коли впала Берлінська стіна.
Історія в процесі свого створення часто дуже трагічна. Лише інколи вона здатна на іронію. День 9 листопада 1989 року був одним із таких рідкісних миттєвостей, коли панувала іронія, тому що бюрократичний соціалізм Східної Німеччини помер так само, як і жив, — із бюрократичною плутаниною.
Спікер політбюро Ѓюнтер Шабовські просто не зрозумів рішення цього органу й, повідомивши громадськості невірну інформацію про скасування обмежень у пересуванні, запустив процес падіння Берлінської стіни! Ѓраучо Маркс не зміг би перевершити Шабовські тієї ночі. Це була найщасливіша мить в історії Німеччини.
Минуло двадцять років, і ми вже пережили багато революційних наслідків тієї ночі. Радянський Союз і його імперія безшумно зникли, а разом із ним — і світовий порядок, який був під час холодної війни. Німеччина знов об’єдналася; Східна Європа та країни на радянській периферії отримали свою незалежність; розвалився режим апартеїду в Південній Африці, закінчилися численні війни в Азії, Африці й Латинській Америці; ізраїльтяни та палестинці підійшли до миру ближче, ніж будь-коли; Югославія, що розпадалася, стала ареною воєн та етнічних чисток. В Афганістані війна триває за інших обставин, із серйозними наслідками для регіону, та і для всього світу.
Як переможець, котрий встановлює свої порядки після краху світового порядку, що існував під час холодної війни, Сполучені Штати залишилися одні, беззастережно, на вершині своєї світової могутності. Але протягом двох десятиріч, після війни в Іраку та фінансово-економічної кризи, США втратили цей особливий статус.
Державна зарозумілість і нездатність бачити реальність стали двома основними причинами занепаду єдиної наддержави, що залишилася. Хоча звинувачують здебільшого Джорджа Буша, численні негативні передумови з’явилися ще до нього. Він просто довів їх до крайнощів.
Після 11 вересня 2001 року в США був іще один хороший шанс скористатися своєю унікальною могутністю, щоб реорганізувати світ. Після цього жахливого злочину країни, включаючи країни арабського світу, готові були зробити далекоглядні кроки. У цю мить міг бути досягнутий мир між палестинцями й ізраїльтянами, і це, таким чином, могло покласти початок новим процесам на Середньому Сході.
Навіть радикальний розворот у протилежний бік в енергетичній політиці США, з введенням енергетичних податків, був можливий під прапором боротьби за національну безпеку. Завдяки цьому можна було б ефективніше боротися з проблемами, що виникли через зміну світового клімату. Проте цю можливість також було упущено.
Європа — а в її рамках і Німеччина — була серед основних переможців 9 листопада 1989 року. Континент об’єднався добровільно: Німеччина — 3 жовтня 1990 року; Європа — під час великого розширення Європейського Союзу 1 травня 2004 року. Введення спільної європейської валюти було успіхом; політична інтеграція за допомогою конституційного договору — провалом. Відтоді ЄС перебуває у стагнації як внутрішній, так і зовнішній. Європа недостатньо використала свої можливості з 1989 року — і може значно втратити свій вплив серед країн XX сторіччя, що розвиваються.
У Німеччині, яка зобов’язана об’єднанням передусім своєму корінню в ЄС і НАТО, втома від Європи очевидна. Покоління, яке керує сьогодні в Берліні, думає радше про свої національні інтереси, а не європейські. Це особливо стало помітно у вирішальні дні й тижні глобальної фінансової кризи.
Росія, котра втратила 1989 року найбільше, лишається два десятиріччя потому затягнутою в трясовину соціального й економічного спаду, політичного регресу й ілюзій. Тривалість життя продовжує знижуватися; інвестиції в інфраструктуру, науково-дослідну діяльність і освіту малі; економіка заледве здатна конкурувати на міжнародному рівні; й соціальне розшарування між багатими та бідними збільшується.
Економічно Росія перетворилася на експортера продукції, залежного від непередбачуваних обставин світового енергетичного ринку, водночас вважаючи при цьому, що може використовувати енергетичні інструменти для перегляду пострадянського порядку в сусідніх країнах.
Еліта Росії у своїй більшості все ще мислить категоріями сили XIX і XX сторіч. Це становить ілюзорний та історично регресивний елемент сучасної російської політики. Бажання Росії повернути свою роль впливового світового гравця зрозуміле й законне. Та якщо вона повернеться до минулого в пошуках майбутнього і якщо вона вважає, що може роздавати інвестиції для побудови майбутнього на цілі ганебного особистого самозбагачення, вона продовжуватиме здавати свої позиції.
День 9 листопада 1989 року позначив не лише кінець епохи холодної війни, а й початок нової хвилі глобалізації. Тими, хто найбільше виграв від нового світового порядку, виявилися великі країни, що розвиваються, — перш за все Китай та Індія, котрі все частіше задають темп у світовому економічному й політичному розвитку.
«Велика вісімка» була відсторонена від обов’язків самою історією як клуб західних промислових націй; її місце зайняла «Велика двадцятка», яка замовчує про формулу розподілу влади, що лежить у її основі, — «Велика двійка» (Китай і США). Всі ці зміни відображають істотне зміщення могутності із Заходу на Схід, із Європи й Америки до Азії, яка, ймовірно, упродовж найближчих двох десятиріч покінчить із 400-річним «євроцентризмом».
Останні два десятиріччя також побачили, що світ досягнув своїх екологічних меж. Основна частина людства намагалася з 9 листопада 1989 року досягти західних стандартів життя за будь-яку ціну, довівши до межі стан клімату й екосистеми на планеті.
Роки з часів падіння Берлінської стіни були багаті на разючі зміни, та справжня ера змін іще попереду. Глобальне потепління є лише вершиною айсберга, у напрямку до якого ми рухаємося свідомо, з широко відкритими очима. Зараз важливо, аби країни діяли у світовому масштабі й у згоді. За двадцять років після Берліна всіх скликає Копенгаген.
Йошка ФІШЕР — провідний член Партії зелених Німеччини протягом майже 20 років, міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 по 2005 рр.
