Нещодавній арешт у Канаді 17 осіб за обвинуваченням у причетності до тероризму акцентував увагу Заходу на чимраз більшому відчутті страху та неминучості, що коріниться у внутрішньодержавній природі загрози. Але що ми насправді знаємо про цих убивць, які живуть посеред нас?
Ми, звісно, в загальних рисах знаємо про їхній всеосяжний фундаменталізм, і ми маємо певне нечітке уявлення про «Аль-Каїду» як децентралізовану мережу осередків у багатьох країнах, що прагне обзавестися хімічною, біологічною, а можливо, навіть ядерною зброєю. Ми знаємо також, які довгострокові цілі їхніх лідерів: захоплювати владу в мусульманських країнах і нападати на західні держави, які підтримують світські режими в ісламському світі. Нарешті ми знаємо, що лідери цієї фанатичної течії нечисленні, але зараз їм співчувають мільйони простих мусульман.
Фанатики, готові помирати і вбивати в ім’я своєї віри, існували завжди. Але сьогодні вони мають більш небезпечний вигляд унаслідок технічних досягнень, що «демократизували» виготовлення бомб. Зрештою, як продемонстрували теракти в Лондоні та Мадриді, все, що потрібно для планування часу вибуху (або низки вибухів) зі смертоносною ефективністю, — це стільниковий телефон.
Наші свободи та соціальна мобільність також роблять свій внесок у загрозу. Люди пересуваються по земній кулі без особливих витрат і відносно легко. Іммігранти можуть влитися в нові суспільства, і в демократичних державах вони можуть жити, абсолютно не перебуваючи під наглядом. Наші свободи стали знаряддям у руках ворога.
То як же нам боротися з таким аморфним ворогом?
Президент Джордж Буш продемонстрував один зі способів, як не треба цього робити: вторгнення в Ірак і його окупація показують, що пряма атака на мусульманські держави лише підживлює фанатизм. Звісно, цивілізовані країни не повинні припиняти боротьби проти ісламських екстремістів через кровопролиття в Іраку; але ми повинні визнати, що війна, окупація та примусове підкорення військовій силі просто викликали масове почуття приниження й обурення в багатьох пересічних мусульман — емоції, які потім отримують своє втілення в терористичних мережах. Прем’єр-міністр Тоні Блер може голосно заявляти, що теракти в Лондоні в липні минулого року не пов’язані з участю Великої Британії в іракській війні, але самі терористи після арешту дали цілком протилежні свідчення.
Справді, от як один із мадридських терористів описав отриману ним психологічну підготовку: за його словами, керівник «примушував нас дивитися DVD із картинами війни в Іраку, головним чином зображеннями жінок і дітей, убитих американськими та британськими солдатами». Доволі багато є й фото знущань над ув’язненими у в’язниці Абу-Грейб або таборі військовополонених у бухті Гуантанамо, і ці знімки принесли ісламським екстремістам більше нових прихильників, аніж будь-яка проповідь у радикальній мечеті.
Простіше кажучи, бомби, скинуті з висоти кількох тисяч метрів, не менш нерозбірливі у вбивстві, ніж заряди вибухівки, сховані у вагонах поїзда. Визнання цього факту — не спроба виправдати тероризм, а перший крок до розуміння основних причин тероризму, і, таким чином, до їх усунення.
Насамперед це визнання того, що демократичні суспільства повинні використовувати і політичні, і поліцейські засоби в боротьбі з терористами-фанатиками. Політика необхідна з тієї простої причини, що окупаційна армія та поліція не можуть примусити сотні мільйонів мусульман відмовитися від ворожих почуттів.
Політичні заходи насправді передбачають швидкий вихід з Іраку та знаходження справедливого рішення для палестинського конфлікту, що у свою чергу вимагає припинення окупації всіх палестинських територій. Звісно, усунення цих гарячих точок не похитне фанатизму непіддатливих активістів-самовбивць; не позбавить це нас і неприкритої пожадливості та ненависті лідерів ісламського опору. Але це відбере в них масову підтримку співчуваючих мусульман, які розглядають фанатиків як єдиних людей, котрі прагнуть захистити «ісламські» цінності та пригноблені мусульманські народи.
Поліцейські заходи — друга складова будь-якої ефективної стратегії. Необхідно здійснювати більше зусиль із укорінювання в терористичні мережі, необхідне глибше знання соціальних структур, створених терористами, щоб блокувати їх фінансову підтримку. Це може означати усунення тіньових «податкових укриттів», прослуховування телефонних ліній і виявлення особливо небезпечних індивідуумів. Поліцейські заходи повинні бути безпощадними, навіть якщо це означає посилення контролю та нагляду. Ці дії спрямовані саме на запобігання виникненню побоювань за загальну безпеку, що може похитнути рівновагу між безпекою та свободою.
Хоча Європейський Союз відстає від США у звичайній зброї, його можливості з боротьби з тероризмом, імовірно, сприятливіші. З історичних причин Європа отримує вигоду з політичної зрілості. Ця зрілість дозволила їй уникнути чорно-білого світогляду Буша, який лише зміцнив, але аж ніяк не підірвав, фанатизм ворога. Крім того, з географічних причин, Європа краще обізнана про стан справ в арабських і мусульманських країнах і дуже добре знайома з їх населенням.
Захід може і повинен узяти гору в цій боротьбі та захистити виплекані ним цінності. По ходу справи він може навіть знайти новий і невідкладний стимул для зміцнення своєї дедалі слабшої єдності.
Цвітан ТОДОРОВ — директор із досліджень у Національному центрі наукових досліджень (CNRS) у Парижі, його остання книжка називається «Надія та пам’ять»
