«Скільки дивізій має Папа Римський?» — саркастично зауважив Йосип Сталін, коли йому казали, щоб він зважав на Ватикан. На нещодавньому уроці реальної політики російський президент Володимир Путін був радий вважати Папу Римського Франциска союзником у боротьбі проти військового втручання Америки в Сирію. Позиціонуючи себе як останню опору поваги до міжнародного права, Путін давав уроки етики Сполученим Штатам і, зокрема, Бараку Обамі.
Після підписання угоди між США та Росією про міжнародний контроль хімічного озброєння Сирії, якої було досягнуто в Женеві 14 вересня, Росія повернулася на міжнародну арену, і не лише через свою надокучливість. Чи зміг би Путін одного дня отримати, так, як Обама зробив це до нього, Нобелевську премію миру? Хіба міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, який запропонував ідею угоди, вже не посів місце в пантеоні визначних російських дипломатів як наступник Карла Несельроде, дипломатичний представник Росії на Конгресі у Відні 1814—1815 років та Конгресі в Парижі 1856 року?
Звичайно, російська дипломатія виступила дуже добре останнім часом, але це не лише її власна заслуга. Російські дипломати навряд чи здобули б щось без прогріхів американської зовнішньої політики, яка стала жертвою нерішучості Обами та несприйняття американцями чергової військової авантюри, навіть якщо її обсяги незначні, а також глибоких внутрішніх розбіжностей у Європі.
Так, Росія виходить зі свого приниження після розпаду Радянського Союзу. Спадкоємиця імперської традиції, яка сформувала свою національну ідентичність, Росія відновлює на Близькому Сході свою роль та статус, який більше відповідає тому, який вона мала з часів царської епохи до радянських часів.
Проте Росія не може змагатися зі США військовим потенціалом та не рівня Китаю економічно. Її м’якої сили практично не існує. Якщо Росія зможе спровокувати Америку, чи то наданням політичного притулку «зраднику» Едварду Сноудену, наприклад, чи то чинячи опір західній дипломатії на Близькому Сході, це не тому, що вона знову стала великою державою, а просто через те, що Америка вже не є тією потужною державою, якою вона колись була. Сирійська криза зробила це очевидним. Останні дії американської дипломатії виглядали дещо аматорськими та наївними. Те, як Обама поводиться щодо сирійського конфлікту, все більше нагадує поведінку Джиммі Картера в часи іранської кризи із заручниками 33 роки тому, зокрема воєнну операцію із врятування американських громадян, яких викрали після захоплення американського посольства в листопаді 1979 року, що провалилася 1980 року. Тоді теж, здавалося, коливання переважали над рішучістю, що частково стало причиною військової невдачі.
Картер був дещо м’яким за вдачею інженером, тоді як Обама є харизматичним юристом. Проте виглядає так, що спільним для них є фундаментальна нерішучість у підході до світових справ. Картеру важко давався вибір між силовою лінією поведінки його радника з національної безпеки Збігнєва Бжезинського та більш поміркованим підходом його держсекретаря Сайруса Венса.
З іншого боку, немає ніяких принципових розбіжностей серед найближчих зовнішньополітичних радників Обами — радника з національної безпеки Сьюзан Райс, Саманти Павер, яка замінила Райс на посаді посла США в Організації Об’єднаних Націй, та державного секретаря Джона Керрі. Натомість, здається, Обама сам постійно коливається. Немає неузгоджень серед його радників, такі неузгодження радше в його голові.
Як хороший юрист Обама зважує плюси і мінуси, розуміючи, що не можна нічого не робити в ситуації з сирійською кризою та залишатися інтуїтивно не схильним до вв’язування в будь-які іноземні непорозуміння, які відвернуть увагу від його порядку денного проведення внутрішніх реформ. Що більш важливо, здається, йому бракує зваженого довгострокового стратегічного бачення ролі Америки у світі. Ні модна нині «точка опори на Азію», ні «російське перезавантаження» чотири року тому не являють собою початок грандіозного плану.
У такому контексті повернення глобальної реальної політики може лише піти на користь Росії та завдати шкоди США, незважаючи на численні переваги Америки щодо інструментів жорсткої та м’якої сили. Угода про сирійську хімічну зброю, укладена Росією та США, одного дня може увійти в історію як захоплюючий прорив у галузі контролю над озброєнням. Проте, більш ймовірно, її розглядатимуть як великий обман та пам’ятатимуть більше не як акт допомоги сирійцям, а переважно як ознаку зростаючого міжнародного послаблення Америки.
У такому випадку ця угода не лише зашкодить репутації Америки, а й негативно позначиться на міжнародній стабільності. Слабкість — це слабкість, незалежно, ким і де виявлена: чи то в Москві, Пекіні, Тегерані, чи в Пхеньяні.
Проект Синдикат для «Дня»
Домінік МУАЗІ — старший радник Французького інституту міжнародних відносин (IFRI) та професор в Інституті політичних досліджень в Парижі (Sciences Po). Він є автором книжки «Геополітика емоцій: як культура, страх, приниження та надія змінюють світ»
