Примирення глобального економічного зростання, особливо у країнах, що розвиваються, зі зростаючими обмеженнями на світові енергоресурси, продовольство, землю й воду — це серйозне питання нашого часу. В усьому світі ціни на сировинні товари різко зростають, не лише на ті товари, про які кричать газетні заголовки, такі як продовольство й енергія, але й на метали, орну землю, прісну воду й інші важливі для зростання ресурси, тому що зростаючий попит упирається в обмежені світові ресурси. Всесвітнє економічне зростання вже сповільнюється під тиском ціни на нафту, яка становить $135 за барель, і цін на зерно, які виросли більш ніж удвічі за останній рік.
Для того, аби підтримати глобальний економічний прогрес, потрібна нова глобальна стратегія зростання. Основне питання полягає в тому, що світова економіка наразі є настільки великою, що вона стикається з межами, яких раніше ніколи не мала. На землі 6,7 млрд. людей, і населення продовжує зростати приблизно на 75 млн. на рік, особливо в найбідніших країнах світу. Щорічний обсяг виробництва на людину, скоректований відповідно до цінових рівнів у різних частинах світу, в середньому складає близько $10 тисяч, зважаючи на те, що загальний обсяг виробництва складає близько $67 трлн.
Звісно, існує величезний розрив між багатими країнами, де обсяг виробництва становить приблизно $40 тисяч на людину, і найбіднішими країнами, де він — $1 тисяча на людину або ще менше. Але багато бідних країн, особливо Китай та Індія, за останні роки досягли надзвичайного економічного зростання завдяки використанню ультрасучасних технологій. У результаті, в останні роки світова економіка зростала приблизно на 5% на рік. Такими темпами розмір світової економіки збільшився б удвічі за 14 років.
Однак це можливо, якщо залишаться великі запаси ключових виробничих ресурсів, і якщо буде вжито заходів щодо зміни клімату внаслідок діяльності людини. Якщо запаси життєво важливих ресурсів будуть обмежені, або якщо буде порушено кліматичний баланс, то ціни різко зростуть, промислове виробництво і споживчі витрати знизяться, а світове економічне зростання сповільниться, і, можливо, різко.
Багато ідеологів вільного ринку висміюють ідею про те, що обмеження природних ресурсів тепер призведуть до істотного вповільнення світового зростання. Вони кажуть, що страхи з приводу «виснаження ресурсів», особливо продовольства й енергії, були з нами протягом 200 років, і ми не померли. Справді, виробництво продовжувало зростати набагато швидше, ніж населення.
У цьому поданні є частина правди. Більш довершені технології дозволили світовій економіці продовжувати своє зростання, попри жорсткі обмеження ресурсів у минулому. Але спрощений оптимізм вільного ринку недоречний, принаймні, з чотирьох причин.
По-перше, історія вже показувала, як обмеження ресурсів можуть гальмувати глобальне економічне зростання. Після різкого стрибка у вартості енергії 1973 року щорічне світове зростання впало приблизно на 5% між 1960 і 1973 рр. і приблизно на 3% поміж 1973 і 1989 рр.
По-друге, світова економіка значно більша, ніж у минулому, тож попит на сировинні товари й енергоресурси також набагато вищий.
По-третє, ми вже витрачали багато дешевих варіантів, які колись були доступні. Дешева нафта швидко вичерпується. Те саме вірно і відносно ґрунтових вод. Землі також усе більше бракує.
Нарешті, наші колишні технологічні тріумфи насправді не зберегли природні ресурси, натомість дозволили людству добувати й використовувати ці ресурси за нижчою загальною вартістю, тим самим прискорюючи їхнє виснаження.
Зазираючи в майбутнє, світовій економіці треба буде застосовувати альтернативні технології, які зберігають енергію, воду й землю, або які дозволяють нам використовувати нові форми енергії (наприклад, сонячної енергії та енергії вітру), що відновлюється за набагато нижчою ціною, ніж зараз. Багато таких технологій уже є, і ще кращі технології можуть бути розроблені. Одна ключова проблема полягає в тому, що альтернативні технології часто є дорожчими, ніж технології, що виснажують ресурси, які застосовуються сьогодні.
Наприклад, фермери в усьому світі могли б кардинально скоротити своє споживання води, перейшовши від традиційної іригації на краплинне зрошування, за якого використовується серія трубок для того, щоб доставити воду безпосередньо до кожної рослини, при цьому зберігаючи або підвищуючи врожайність. І все ж інвестиції у краплинне зрошування загалом є дорожчими, ніж менш економічні способи зрошування. Бідні фермери можуть не мати капіталу для вкладення, або не мати для цього стимулу, якщо вода береться з загальнодоступних джерел, або якщо уряд субсидує її використання.
Подібних прикладів багато. З великими інвестиціями буде можливо підвищити фермерський прибуток, знизити використання енергії на обігрів та охолоджування будівель, досягнути більшої паливної економічності автомобілів і більше того. З новими інвестиціями в наукові дослідження все ще можна домогтися подальших удосконалень технологій. І все ж інвестиції у нові ресурсосберігальні технології не вкладаються в достатньому масштабі, бо ринкові імпульси не посилають правильних стимулів, і уряди поки що не співпрацюють на належному рівні для того, щоб розробляти й розповсюджувати їхнє застосування.
Якщо ми продовжимо наш поточний курс — залишивши це на волю ринків і надавши урядам можливість конкурувати один з одним через брак нафти і продовольства — то глобальне зростання сповільниться під тиском обмежених ресурсів. Але, якщо світ співпрацюватиме у галузі досліджень, розробок, демонстрації та поширення ресурсосберігальних технологій і джерел енергії, що відновлюються, то всі ми зможемо продовжити досягнення швидкого економічного прогресу.
Для початку треба провести переговори з питань зміни клімату, які наразі вже йдуть. Багатий світ має взяти на себе зобов’язання з фінансування величезної програми розвитку технологій — енергії, що відновлюється, економічних автомобілів і зелених будівель — і за програмою передачі технологій у країни, що розвиваються. Таке зобов’язання також вселило б у бідні країни вирішальну впевненість у тому, що контроль за зміною клімату не стане бар’єром до довгострокового економічного розвитку.
Джеффрі САКС — професор економіки і директор Інституту Землі в Колумбійському університеті.
