У процесі інтеграції України до НАТО та ЄС необхідно враховувати проблеми відносин із Росією. Ні в кого не викликає сумнівів, що в геостратегічних інтересах Росії немає місця Україні як члену НАТО. Її так само не надихають перспективи членства України в ЄС. Україна у свою чергу не може не враховувати інтереси Росії, оскільки перебуває у певній залежності від Росії за багатьма напрямками. До голосу Росії дуже уважно прислухається ЄС (насамперед Німеччина та Франція), що, безумовно, впливає на процес інтеграції України в ЄС. Росія в довгостроковій перспективі залишається найважливішим джерелом енергоресурсів для ЄС і ринком збуту його продукції. Європейська політика безпеки змушена брати до уваги ядерний потенціал Росії. Росія «цікава» для ЄС. Україна ж для ЄС менш «цікава», тому їй необхідно здійснювати гнучкішу політику та шукати компромісні варіанти для реалізації своїх національних інтересів з урахуванням інтересів ЄС і Росії.
На жаль, в Україні не звернули увагу на статтю Андраніка Міграняна «Коктейль перемоги: апельсиновий сік з російською горілкою» в урядовій «Российской газете» за 2 березня цього року. Колишній радник російського президента вважає, що останні українські президентські вибори показали крихкість української державності. Розглядаючи внутрішні й зовнішньополітичні проблеми України, він «натякає» на небезпеку розподілу України. На його думку, «об’єднавшись навіть зі східною й південною частиною України, Росія може знайти... більш вигідні геополітичні позиції...». Як компромісний варіант рішення проблем відносин Захід — Україна — Росія він пропонує «уже сьогодні, прощупавши позицію Вашингтона, й особливо Парижа й Берліна, разом із українськими відповідальними політиками підготувати відповідний договір, що гарантував би нейтралітет і безпеку України з боку Росії та НАТО. Таким чином, Україна могла б отримати статус, який після Другої світової війни мала Австрія за договором 1955 року». Висновок з його статті можна зробити такий — якщо нейтральна Україна вступає в ЄС, то це прийнятно для Росії, якщо в НАТО — то з єдністю України можуть виникнути певні проблеми.
«Пробна» куля, укинута російською урядовою газетою в український політикум, виявилася непоміченою. Тому з 2 березня (поява статті) дотепер проглядається більша жорсткість висловлювань російських політиків. Так, 12 квітня Володимир Путін уже заперечував і проти вступу України в ЄС. Із боку окремих депутатів Державної думи пролунали заяви про «повернення» Криму до складу Росії як «плату» за перспективу вступ України в НАТО.
Не виключено, що президент Російської Федерації Володимир Путін певною мірою зачепив в обговоренні з канцлером ФРН Герхардом Шредером під час свого останнього візиту в Німеччину проблему вступу України до НАТО та ЄС. Інакше як розуміти його заяву: «Якщо Україна ввійде в Шенгенську зону, буде певна проблема. Там, на Україні, живе, наскільки мені відомо, не менш як 17% російського населення. Це ж поділ народу! Це нагадує поділ Німеччини на Східну й Західну!»
Україна не бажає шукати компромісу з Росією у своєму прагненні якомога швидше інтегруватися до ЄС та НАТО. Її поведінка нагадує глухаря на весняному току, що співає свою пісню, закривши вуха, не бажаючи чути «натяки» східного сусіда. Україна, не помічаючи цього, поступово наближається до небезпечної зони. А вона ще не член якого-небудь військово-політичного союзу, і її Збройні сили перебувають у перманентному стані реформування. Так що в екстремальних умовах, які, як правило, завжди виникають чомусь «раптово», може сподіватися тільки на себе. Згадаймо хоча б події навколо Тузлинської коси.
Треба віддати належне «послідовності» російських політологів. Ідею федералізації та навіть розподілу України вони серйозно обговорюють уже не один рік. Так, 13 квітня 2000 року Російський інститут країн СНД провів круглий стіл «Україна — стратегічний партнер, геополітичний конкурент чи ворожа держава?». На цьому круглому столі були присутні політологи, а також представники державних установ і міністерств, зокрема — представники МЗС РФ.
Вони прийшли до висновку, що «проблема російсько-українських відносин — проблема Росії, а не України, та що утворення незалежної західноукраїнської держави із шести областей України для РФ це не такий уже й поганий варіант. Доцільно стимулювати федералізацію України. І необхідно прагнути до того, щоб ці суб’єкти федерації поступово вступали до СНД. Якщо РФ не має зараз політичних важелів для федералізації України, то доцільно прагнути, щоб ця федералізація була здійснена хоча б на рівні лексики (мови)».
Не дивно, що, відчуваючи таку моральну підтримку з боку Росії (а може, не тільки моральну?), голова Донецької обласної ради Борис Колесников не так давно заявляв, що юристи ретельно вивчають питання проведення референдуму про федералізацію України. Він вважає, що питання про федералізацію України вирішуватимуть уже депутати Верховної Ради наступного скликання. Його ізолювання від суспільства за підозрою в кримінальних злочинах не гарантує, що цей «напрямок» прихованого сепаратизму буде ліквідовано. За останніми даними Центру Разумкова, сьогодні існування розколу України визнають 44% громадян. Так, більшість прихильників В. Ющенка сьогодні готові голосувати за «Нашу Україну», а більше 45% тих, хто голосував за В.Януковича, — за Партію регіонів. За таких умов використання опозиційними силами успадкованих від президентської кампанії конфліктних тем законсервує цей розкол, а з початком виборчої кампанії поглиблюватиме його. Якщо втручання Росії в останні президентські вибори в Україні вже ні для кого не є таємницею, то можна прогнозувати, що в майбутніх парламентських виборах Росія не обмежиться роллю нейтрального спостерігача.
На круглому столі, що вже був згаданий, була також висловлена думка про те, що «Росія повинна поводитися з Україною з позиції спокійної та зваженої сили. Дуже важливо показати межу, далі якої не рахуватися з Росією не можна». І ця умовна «межа» починає проявлятися в тумані російської політики. Російські політологи вважають, що Україна може бути найуразливішою під час економічної кризи. У момент кризи з’являється можливість змінити вектор розвитку України в бажаному для РФ напрямку.
Щодо потенційних можливостей Росії спровокувати в Україні економічну кризу можна з високою ймовірністю стверджувати, що такі можливості в Росії є. Згадаємо тільки залежність України від енергоносіїв, що постачаються з Росії. Близько 80% нафти і 100% палива для АЕС постачається з Росії. Для нейтралізації перспектив використання нафтопроводу Одеса — Броди для постачання нафти в Західну Європу та Україну 15 квітня був підписаний меморандум між Москвою, Софією й Афінами про будівництво нафтопроводу Бургас — Александропуліс. Для того, щоб виключити постачання туркменського газу в Україну, голова «Газпрому» Олексій Міллер у квітні терміново відвідав Туркменістан. Його завданням було зруйнувати плани реалізації домовленостей між президентами Туркменістану та України про постачання в Україну близько 50 млрд. куб. м. газу щорічно.
Мито на експорт нафти з Росії з 1 червня може збільшитися з 102,6 до 130—133 доларів за тонну. А далі може піти ланцюгова реакція підвищення цін і росту інфляції, що уже сьогодні є та перебуває у центрі уваги громадськості. Росія та Німеччина в ході квітневого візиту В. Путіна в Німеччину домовилися про будівництво газопроводу в Європу по дну Балтійського моря. Газопровід буде побудований приблизно до 2010 року.
Усі ознаки переконливо свідчать, що Росія серйозно налаштована позбавити Україну монополії на транзит газу й нафти в Європу. Причому цей процес останнім часом активізується. Схоже, за Україну «беруться» усерйоз. Якщо Росія прийме рішення продавати Україні енергоносії за світовими цінами, то загроза економічної кризи в Україні може стати реальною. Ми вже не нагадуємо про глибоке проникнення у виробничу й банківську сфери російського капіталу. Якщо в Україні буде спровокована економічна криза, то, як стверджують деякі російські політики, можна буде піднімати питання про зміну її вектора зовнішньої політики з ЄС і НАТО на східний. 12 квітня 2005 року міністр оборони РФ Сергій Іванов заявив, що у випадку вступу якої-небудь із країн СНД у НАТО «переоцінка політики Росії відносно цієї країни неминуча». А що стоїть за цим попередженням?
Поки що зовнішня політика України (та й внутрішня теж) носить яскраво виражені ознаки компанійщини та поспішності. Так, наприклад, замість того, щоб ретельно перевірити діяльність Чорноморського флоту в Криму на предмет суворого виконання умов базування й виявлення порушень українських законів, а потім уже робити заяви про те, що продовження терміну базування ЧФ не планується — робиться все навпаки. Сама ж перевірка і її результати — це вже «інструмент» впливу для «пом’якшення» політики Росії стосовно України (серед іншого — цін на нафту). Результати цієї перевірки можуть лягти в основу «змушеного» прийняття Україною рішення про розгляд доцільності пролонгації договору про перебування ЧФ у Криму. Наразі складається враження, що загострення відносин України з Росією комусь вигідне. Ніхто не говорить, що проблеми базування ЧФ у Криму не треба вирішувати. Але вирішувати їх треба зважено й послідовно. При цьому слід враховувати реалії. Повна енергетична залежність України від Росії змушує бути дуже обережними у відносинах. Твердість повинна бути тільки в одному — у відстоюванні національних інтересів.
