Сьогодні вже можна сказати, що Тетяна Дяченко стала останнім — і найбільш невразливим фаворитом президента Росії. До неї таким необмежений вплив на главу держави мали дві особи — Геннадій Бурбуліс і Олександр Коржаков. Обидва вони примудрилися, завдяки особистим стосункам із Єльциним, перетворити ввірені їм структури на такі, що визначають політичне життя країни (Бурбуліс — той взагалі був фактичним прем'єр-міністром і спеціально для нього було вигадано посаду державного секретаря. Під Коржакова президентську охорону було перетворено на суперміністерство безпеки, розформоване після краху свого шефа). Обидва, після відставки не відіграють ніякої ролі в політичному житті, не зустрічаються з Єльциним, не впливають на прийняття кремлівських рішень. Тетяна Дяченко відрізняється від обох попередніх президентських фаворитів тим, що вона залишається «при дворі» за будь-яких умов — навіть у тому випадку, коли її вплив на прийняття рішень слабшає, вона зберігає найголовніше — прямий доступ до президента. Враховуючи характер глави держави, стає зрозумілим, що маючи прямий доступ, можна швидко повернути собі втрачені позиції. Недаремно відставники так клопочуться про зустрічі з Єльциним, розуміючи, що — це і шанс виправдатися, і можливість заявити про себе політичному істеблішментові, як про людину, ще не остаточно списану в архів.
Тетяні Дяченко не доводиться долати всіх цих труднощів. Тому менше, ніж будь-хто з політичних діячів, вона піклується про створення власного іміджу. Вона не дає інтерв'ю, не має власного прес-секретаря, може не турбуватися про негативні відгуки колишніх і нинішніх колег по роботі — оскільки цей фаворит незмінний — кому хочеться наживати собі такого могутнього ворога? Вона й справді класичний «сірий кардинал», а не політичний діяч. Її кар'єра фігури, що приймає рішення, в будь-якому випадку закінчиться з перебуванням біля влади нинішнього президента і в будь-якому випадку продовжиться, поки Борис Єльцин біля керма. То навіщо робити зайві зусилля?
Зазвичай вважають, що Тетяну Дяченко «відкрив» для політичної діяльності Борис Березовський, зметикувавши, що за її допомогою опоненти угруповання Олександра Коржакова — Олега Сосковця, котрі заправляли тоді в Кремлі, зможуть чинити куди дієвіший вплив на Бориса Єльцина. Результати, як говориться, в наявності: Сосковця і Коржакова було усунено з президентського оточення, а сам Березовський виходив незмінним переможцем у подальших олігархічних війнах і колотнечах. І все ж його впливу на політичну долю Тетяни Дяченко я б не перебільшував.
Посилення позицій дочки президента пов'язане передусім із потребами самого Бориса Єльцина. До президентських виборів глава держави підійшов людиною втомленою, змушеною обмежувати свою активність через важку хворобу, не здатною сприймати весь масив необхідної для управління країною інформації, але все ще здатною і бажаючою, прагнучою володарювати. Цілком можливо, що сам Єльцин усвідомлював своє перетворення на людину, якою легко маніпулювати в ситуації, що склалася. І визнав за краще, щоб його найближче оточення звузилося до людей, яким би він міг довіряти безмежно — тобто до родичів і «наближених до них». Тобто, можливо, про «наближених» Єльцин і не замислюється, його не дуже цікавить, що хтось, у свою чергу, може впливати на його дочку — головне, сам він отримує інформацію і поради від людини, щиро в ньому зацікавленої. Саме тому, жоден політик післякоржаковського періоду вже не міг дорівнятися за своїм впливом до колись всемогутнього голови президентської охорони — ні Анатолій Чубайс, ні Сергій Кирієнко, ні Борис Нємцов, що користувався особливою прихильністю Єльцина в різні періоди своєї політичної біографії, ні постійно прихильний до Єльцина Віктор Черномирдін — ніхто... У свою чергу, друзі сім'ї могли обіймати високі посади, або втрачати їх (найбільш показовий у цьому випадку приклад Валентина Юмашева) — їхній вплив від цього не зменшувався, але й не збільшувався.
Цілком закономірним є існування Тетяни Дяченко на вершині цієї родинної піраміди. Однак суперечність, що завжди залишається між політичними і чисто сімейними інтересами, помножена на зрозумілу довіру президента до власної дочки, нерідко призводить до чехарди рішень. Призводить до неосмислених і алогічних рішень, засилля тимчасових фаворитів уже не при дворі Бориса Миколайовича, а при дворі Тетяни Борисівни (гротескний персонаж Роман Абрамович уже ніяк не міг з'явитися поруч із Єльциним). Ще одна серйозна проблема, позначена фаворитизмом президентської дочки — неможливість підшукати гідного наступника Єльцина, оскільки йдеться не про спадкоємність політичного курсу, а про спадкоємність інтересів сім'ї. Саме тому в білякремлівських колах останнім часом говорять про можливість виступу в ролі наступника, саме такого, що не обирається, недорікуватого й нехаризматичного першого віце-прем'єра Миколи Аксьоненка — він близький до сім'ї, а значить, є більш прийнятним, ніж будь-хто з набагато сильніших і популярніших політиків. І таких прикладів можна навести безліч — вони й будуть визначати останній період президентства Бориса Єльцина як період сімейного — вірніше, дочірнього фаворитизму.
