Ставши президентом Франції, Ніколя Саркозі заявив, що його країна повернулася до Європи. Відтоді Саркозі вступив у європейську політичну боротьбу. Його енергія в поєднанні з талантом до переговорів канцлера Німеччини Ангели Меркель подолали антагонізм стосовно нового «договору про реформи», який щойно ратифікований лідерами країн-членів ЄС у Лісабоні, що знов поставило Європейський Союз на ноги після двох років згубної нерішучості. Однак цей тріумф означає лише часткове повернення Франції в лоно Європи. Французи повинні розібратися у власному неоднозначному ставленні до Європи, що впливало на державну політику Франції протягом десятиріч.
Протягом півстоліття у Франції існувало два радикально відмінних підходи до Європи. Деякі французи бачать в ЄС співтовариство, яке об’єднує національні інтереси країн-членів. Іншою крайністю є голлістська віра в те, що ЄС — це не більше, ніж «множник могутності» для Франції, що дозволяє їй захищати власні національні інтереси.
Замість того, щоб використати Європу для поширення французьких ідей на весь континент, Франція повинна розвинути в собі культуру справжнього розділення влади та компромісу. Такі зміни мали б глибокі наслідки для широкого спектра французької політики, починаючи з внутрішніх проблем ЄС і економіки та закінчуючи зовнішньою політикою і роллю Європи в світі.
Візьмемо, наприклад, виконавчу владу у Франції. Президент і міністри вважають Європу своєю політичною територією. Однак прем’єр-міністр ніколи не присутній на зустрічах ЄС, а міністр закордонних справ систематично залишає рішення з внутрішніх питань ЄС молодшому державному секретарю або дипломатичному представнику.
Тим часом інші міністри ухиляються від виконання указів уряду, намагаючись отримати від Брюсселя те, в чому ним було відмовлено в Парижі. Очевидно, що необхідно розробити кращу систему формування політики ЄС. Для початку французькому парламенту повинна бути відведена велика роль, а урядові міністри повинні відмовитися від звички винуватити Брюссель при будь-якій спробі провести непопулярні економічні та соціальні реформи.
Саркозі особливо бажає примусити інших членів ЄС прислухатися до думки Франції в галузі економічної політики. Своєю перемогою на виборах він був значною мірою зобов’язаний планам з реформування ринку праці і створенню сприятливих умов для роботи й новаторства. Але щоб інша Європа сприймала Францію серйозно, Саркозі повинен досягти більше, ніж просто економічного зростання і створення робочих місць. Він повинен продемонструвати, що Франція не ставиться до Європи як до цапа-відбувайла за власні економічні проблеми — підхід, який маргіналізує Францію в економічних дебатах. Таким чином, висловлюванням проти незалежності Європейського центрального банку і несприятливого ефекту «високого курсу євро» доведеться покласти кінець.
Фінансові показники Франції також доведеться поліпшити, щоб думки її міністрів на предмет грошової політики сприймалися серйозно іншими членами ЄС. Протягом багатьох років Франція фінансувала один із найвищих в Європі рівнів державних витрат за допомогою бюджетного дефіциту, незважаючи на зобов’язання балансувати рахунки в рамках Пакту стабільності і зростання ЄС. Багато членів ЄС побоюються, що уряд Саркозі знову порушить бюджетні обіцянки Франції, тоді як його вимоги про скорочення податків для стимулювання економічного зростання означають відстрочку погашення дефіциту до 2012 року.
Практичність і далекоглядність Франції також будуть під спостереженням під час обговорень нової європейської фінансової системи, які стануть перевіркою здатності Франції дивитися на бюджет ЄС не тільки як на засіб перерозподілу коштів в рамках ЄС, особливо субсидій для фермерів. На Єдину сільськогосподарську політику як і раніше, припадає понад 40% усіх витрат співтовариства, незважаючи на те, що в сільськогосподарському секторі зайнято тільки 2% робочого населення.
Що стосується глобальної безпеки, очевидно, що країни ЄС можуть мати міжнародний вплив тільки тоді, коли діють узгоджено. Франція повинна з’ясувати свої відносини з НАТО і визначитися, яку роль вона хоче відігравати у трансатлантичних форумах. Це означає відмову від антиамериканської риторики і розмов про «європейську державу», які не мають сенсу для більшості держав ЄС. Розбіжності Франції і Німеччини зі США 2003 року привели до глибоких суперечностей усередині ЄС. Але нещодавня зміна політичного керівництва у Великій Британії, Франції та Німеччині нарівні з приходом до влади нової адміністрації США на початку 2009 року може привести до поліпшення трансатлантичного співробітництва.
Франція і ЄС також повинні виробити нову модель відносин із Росією. Тут Союз стоїть перед дилемою. Чи вважає він Росію могутнім партнером або вороже налаштованим сусідом? Якщо Франція хоче взяти на себе провідну роль у відносинах між ЄС і Москвою, вона повинна стати чутливішою до побоювань країн східної та центральної Європи щодо Росії. Французькі політики недооцінюють негативний ефект у цих країнах, що викликається їхніми постійними посиланнями на вісь Париж — Берлін — Москва і критикою «надмірного» ентузіазму відносно трансатлантичного союзу.
Саркозі повинен буде взяти все це до уваги, якщо він хоче, щоб Франція відігравала повноцінну роль у формуванні майбутнього ЄС. Французька еліта повинна визнати помилки минулого і знайти кращі способи вирішувати сьогоднішні проблеми. Простим французам також є над чим замислитися: нашим ставленням до ринку і відносин з іншими країнами Європи, а також нашим поглядом на світ за межами ЄС. Якщо ми примиримося зі складними сьогоднішніми реаліями, Франція зможе дійсно повернутися до Європи.
Т’єррі ШОПЕН — директор із досліджень Фонду Роберта Шумана і професор Collige d’Europe у Бругесі.
