Учора в Белград прибула Карла дель Понте, головний прокурор Гаазького трибуналу з питань воєнних злочинів. Головною метою її візиту є переговори з новою югославською владою щодо притягнення колишнього президента СРЮ Слободана Мілошевича до Міжнародного трибуналу. Численні заяви нинішнього глави Югославії Воїслава Коштуніци про те, що видавати екс-президента ніхто в країні не збирається, багато в чому визначили й результат зустрічей вищих посадових осіб СРЮ з дель Понте. Мотиви непоступливості Коштуніци, між іншим, не дуже зрозумілі. Тим більше за умов повної підтримки теперішньої югославської влади Заходом. Можливо, ця стаття проллє світло на позицію вже демократичного Белграда.
Згідно з опитуваннями громадської думки в Сербії, багато людей вважають, що міжнародний суд над колишньою Югославією є політичним інструментом для удару по сербах. І таким чином вони протистоять екстрадиції засуджених — включаючи екс-президента Мілошевича — трибуналу в Гаазі.
Демократичні політики всюди суперничають за підтримку етнічних лобі. Аби здобути кубинські голоси у Флориді, американські політики висловлюють суворе ставлення до Фіделя Кастро; аби забезпечити собі голоси євреїв у Нью-Йорку, вони займають м’яку позицію щодо Ізраїлю. Водночас із цією грою політики Сполучених Штатів (як демократи, так і республиканці) вимагають, щоб Воїслав Коштуніца, президент Югославії, беззаперечно співробітничав із Гаазьким трибуналом.
Проте Коштуніца — дуже чутливий політик. Він знає, що хоча сербське лобі є слабким у Сполучених Штатах, воно дуже сильне в Сербії. Серйозно враховуючи налаштованість своїх виборців, Коштуніца критично поставився до трибуналу і висловив стриману позицію з приводу приїзду Карли дель Понте.
Задовго до громадянської війни в колишній Югославії я дійшов висновку, що світові необхідний міжнародний суд для винесення вироків урядам і командирам армій за воєнні злочини, за злочини проти людства, геноцид. Але з моменту утворення 1993 року Радою Безпеки США міжнародного карного суду над колишньою Югославією я був розчарований. Я почував себе як деякі переконані комуністи, які в 30-х роках раптом усвідомили, що в Радянському Союзі існує терор.
Чому в серці відбуваються такі зміни? Біляна Плавшич, професор біології, лідер боснійських сербів, нещодавно постала перед Гаазьким трибуналом за звинуваченням у геноциді. Але обвинувачі просто перелічили звинувачення за різні злочини, скоєні боснійськими сербами, які були відомі вже багато років. Не було представлено щонайменших нових даних або останніх доказів.
Коли пані Плавшич була прозахідним президентом сербської частини Боснії — в період між 1996-м і 1998 роками — і мала конфліктні стосунки зі своїми більш націоналістично налаштованими колегами, її вітали на Заході як демократа і захисника толерантності. Я пам’ятаю, як президент Жак Шірак поцілував їй руку при вході до Єлисейського палацу. Я добре пам’ятаю сталінські чистки. Сьогодні ви — герой Радянського Союзу, а завтра вас розстріляють як ворога народу...
27 травня 1999 року, в розпал бомбових атак НАТО канадський суддя Луїс Арбур, попередник пані дель Понте на посаді головного прокурора, дав ордер на арешт президента Слободана Мілошевича. Акт про звинувачення грунтувався на даних про вигнання та вбивства албанців у Косово, зібраних американською та британською розвідувальними службами. Мілошевич міг бути притягнутий до суду трибуналу багато років тому за війну в Боснії. Але держдепартаменту Америки була потрібна його підтримка для укладення мирної угоди в Дейтоні 1995 року, і злочини Мілошевича на той момент були у зручний спосіб «забуті».
Незабаром після того, як було дано санкцію на арешт Мілошевича, я чув у Белграді, що американські посадовці погрожували обвинувачувальним актом Вукові Драшковичу, лідеру опозиції, за нетривалу діяльність його парламентської організації під час війни 1991 року в Хорватії. Здається, американці казали: покинь заводити конфлікти з іншими лідерами опозиції, а то ми висунемо тобі обвинувачення.
Чому ніколи не було висунуто обвинувачення Франьо Туджману (колишньому президенту Хорватії)? За його правління майже півмільйона сербів було вигнано з Хорватії; він також посилав війська в Боснію для розділення боснійської території.
А що стосується Алії Ізетбековича, колишнього мусульманського президента Боснії, який ніколи не хотів, щоб Боснія була багатоетнічною (мусульмансько-сербо-хорватською), а стала, скоріше, першою мусульманською державою в Європі? За його правління Сараєво було «очищено» від більшості сербів та хорватів, які там проживають. А що з приводу Хашіма Тачи, молодого лідера Армії звільнення Косово? Коли в липні 1999 року сербські війська виводилися з Косово і туди вводилися війська НАТО, насправді ж саме АЗК приступила до володіння територією. З тих пір вона зруйнувала десятки сербських православних храмів та монастирів, убила сотні громадян і вигнала практично всіх сербів та інших неалбанців.
І останнє, проте не менш важливе: чи зможемо ми уникнути запитань про відповідальність НАТО? Можливо, декілька тисяч громадян Сербії загинули під час бомбардувань НАТО. Може виявитися, що снаряди з малим вмістом урану, які використовувалися під час війни в Косово, викликають смертельну радіацію, і що деякі командири та політики знали про це. Завдаючи бомбових ударів по будівлях інфраструктури Сербії, НАТО також порушило статтю 14 Протоколу від 1977 року Женевської конвенції 1949 року, яка забороняє ведення атак на «об’єкти, необхідні для виживання цивільного населення».
Америка ніколи не допустить здійснення правосуддя незалежним міжнародним судом над своїми політичними лідерами і збройними силами. І жодна сильна держава не допустить цього. Представник комітету з міжнародних відносин палати представників США ясно висловився з цього приводу: «Скоріше ви побачите, як будівля ООН розбирається по цеглині, аніж побачите пілотів НАТО перед трибуналом ООН».
Замість того, щоб бути справедливим і зміцнювати правосуддя, Гаазький трибунал став жертвою політичного тиску і маніпуляцій. Звинувачуючи винних сербських лідерів за злочини, Гаазький трибунал не допомагає сербам досягти морального катарсису, а, скоріше, тільки посилює антизахідні упередження і почуття переслідування, що й без цього є глибокими в Сербії.
Алекса Джілас — син відомого дисидента Мілована Джіласа, в минулому співробітник Гарвардського університету; з 1993 року живе як незалежний інтелектуал у Белграді.
