Посол Німеччини в Україні доктор Ганс-Юрген Гаймзьот завершує свою місію в нашій країні і далі працюватиме в Організації економічної співпраці та розвитку. Під його керівництвом посольство проводило усілякі зустрічі, круглі столи, конференції, панельні дискусії з найрізноманітніших питань. А сам посол постійно відвідував різноманітні культурні заходи, що відбувалися в столиці України та інших містах. Зокрема, коментуючи презентацію книжки Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» в театрі ім. Франка, він сказав, що відчув тут український дух. До неординарних вчинків посла можна зарахувати й те, що він почав вести свій блог на «Українській правді». А також він завжди знаходив час, аби дати інтерв’ю «Дню». До речі, перше й останнє інтерв’ю в Україні він дав нашій газеті.
— Пане посол, німецька преса досить негативно оцінила результати останнього саміту ЄС, який відбувся 29 червня. Газета Die Welt назвала цей саміт, який, до речі, збігся з поразкою футбольної збірної Німеччини у грі проти Італії, історичною поразкою Меркель. Що ви скажете на це?
— Якщо гра проти Італії, на жаль, була справді прикрою і не обов’язково неодмінною поразкою, то про саміт цього сказати аж ніяк не можна. На ньому, як і на більшості таких самітів, було досягнуто компромісу, але, звісно, журналісти завжди намагаються це особливо випнути. Пані Меркель під час цього саміту ЄС вдалося обстояти свою філософію, яка полягає в такому принципі: за кожну послугу слід платити зустрічною послугою. Якщо подивитися в деталі, то можна переконатися в тому, що існує точне визначення умов, а також забезпечено контроль за тим, аби рекапіталізація банків не використовувалася наміру.
— Як ви оцінюєте організацію Євро в Україні? Що, на вашу думку, це дало Україні й українцям?
— Я можу лише похвалити організаторів. Німецькі уболівальники почувалися добре і у Львові, і в Харкові. Але чимало їх також побувало тут, у Києві. Найважливішим для мене було те, що багато молодих українців говорили мені, що вони відкрили для себе іншу, нову Україну. Те, що міліція поводилася настільки доброзичливо, і те, що з’явилася можливість святкувати разом з багатьма європейцями, — усе це стало новим досвідом для багатьох. Можна було лише порадіти з того, що в місті з’явилося дуже багато квіткових клумб, нові автобуси, нові дороги і багато табличок-вказівників для іноземців. Хотілося, аби так залишалося й надалі. Окрім того, слід згадати багато заходів щодо поліпшення інфраструктури, зокрема поліпшення дорожнього покриття, пуск швидкісних потягів. Хотілося б, аби все це охопило всю Україну.
— Пане посол, а чи був виправданим політичний бойкот Євро в Україні з боку представників уряду Німеччини?
— Бойкоту не було ні з німецького боку, ні з будь-якого іншого. Не викликає сумніву й те, що на такому великому футбольному святі не вдалося, як це було зазвичай раніше, в настільки повному обсязі скористатися ефектом, що об’єднує народи, також і на вищих політичних рівнях. Вважаю, що тут усе зрозуміло, з чим це пов’язано.
— У деяких експертів в Україні складається враження, що Німеччина дедалі більше підігрує Росії. Першим прикладом цього є те, що свого часу Меркель виступила проти надання ПДЧ Україні на Бухарестському саміті 2008 року, а тепер Берлін виступає проти підписання Угоди про асоціацію між ЄС і Україною і більш ніж дивною видається єдність Німеччини та Росії у справі Тимошенко, у зв’язку з чим деякі проурядові журналісти почали казати, що в Україні два посольства РФ, одне з яких розмовляє німецькою мовою. Як ви це прокоментуєте?
— З такою думкою я стикався від самого початку своєї діяльності як посла. І ця думка й нині так само хибна, як і чотири роки тому. В Україні ніхто не веде мови більше про членство в НАТО. Існувала навіть явна більшість проти членства в НАТО. Хоча в цьому плані в Україні відбулися радикальні політичні зміни, це все ще оцінюється тут як знак політики, спрямованої проти України. Мені здається, важливіше те, щоб українці спершу усвідомили, чого вони хочуть. Це стосується також і європейській інтеграції. Для Німеччини це завжди було пріоритетом її політики. Також для нас важливо, аби Україна знайшла свій шлях туди. Проте це пов’язується з прийняттям певних мінімальних європейських стандартів.
А той факт, що справа Юлії Тимошенко настільки звертає на себе увагу в Німеччині, пов’язаний з виникненням непохитного враження про те, що процеси проти Юлії Тимошенко, а також інших членів її уряду, є вибірковими і політично мотивованими. Сюди слід додати враження про те, що судова система не є незалежною. Це несумісно з Європейським Союзом. Тому критика, пов’язана не лише з процесом Тимошенко, але й з іншими процесами, має зовсім інше коріння, в порівнянні з тією критикою, яка звучить з боку Росії. Я також хотів би підкреслити, і, до речі, я сказав про це в бесіді з прем’єр-міністром, що йдеться не лише про позицію Німеччини. Хто уважно стежив за чемпіонатом Європи з футболу, поза сумнівом, відмітив, що в решті решт всі держави-члени ЄС проявили достатню стриманість, і така позиція була пов’язана із згаданими мною процесами. У Києві є посольство Німеччини, в якому розмовляють німецькою мовою і яке, можливо, робить більше інших посольств для наближення України до Європейського Союзу. Наприклад, GIZ (німецьке товариство міжнародної співпраці) за дорученням уряду Німеччини зробило дуже багато для успішного проведення чемпіонату Європи у сфері поліпшення менеджменту стадіонів, маркетингу, розвитку транспортних послуг. Якщо деякі журналісти вважають, що шляхом подібних образ можна досягти чогось, то вони, звичайно, знаходяться на неправильному шляху і шкодять лише собі.
— У вашому посольстві звучить українська мова. Зокрема, кілька днів тому в своїй короткій прощальній промові українською мовою ви сказали, що останнім часом в Україні з’явилися негативні тенденції. Не могли б ви конкретизувати і розповісти, які це може мати наслідки для інтеграції України в ЄС?
— Для нас дуже важливо, аби не було регресу в питаннях, пов’язаних з демократією і правами людини в Україні. Ваша країна вважалася однією з перших держав Східної Європи, яка наблизилася до демократичних цінностей, важливих для нас в Європейському Союзі. Тому змушує замислитися той факт, що кількість судових рішень, що забороняють свободу зборів, останнім часом зросла. Правда, тиск на пресу дещо зменшився, але все одно протягом останніх років я бачу зовсім іншу картину з мас-медіа. Деякі газети із значними накладами навряд чи можна ще розглядати як газети, які надають неспотворену інформацію. А правова система у мене викликає найбільше занепокоєння. Останнє рішення Європейського суду з прав людини мав би прочитати кожен український суддя.
— Пане посол, чи доводилося вам особисто звертатися до Адміністрації Президента для вирішення проблем німецьких компаній, що працюють в Україні? Я знаю приклади, що деякі посли так і роблять. І чи змінюється, на вашу думку, в кращий бік бізнес-клімат у нашій країні?
— На відміну від моїх очікувань, останнім часом не відбулося реального поліпшення інвестиційного клімату. Звичайно ж, доводилося стикатися з багатьма проблемами і в окремих випадках досягати успіху. Уряд намагався вирішити деякі проблеми, зокрема проблему з поверненням податку на додану вартість. Проте для великої кількості фірм Україна все ще залишається зоною підвищеного ризику. Деякі підприємці вважають, що Україна є своєрідним бюро з самообслуговування економічно впливових сил. Я це особливо чітко бачу в такій сфері, як вітросилова енергетика в Криму, де висуваються вимоги до фірм або залучати до реалізації своїх проектів якогось «Ікса» або «Ігрека» або ж їх посилають від Понтія до Пілата. Стає абсолютно зрозумілим, що певні закони пишуться лише для певних осіб. А це не відповідає європейським стандартам, про це потрібно говорити і писати відвертіше й голосніше. В цьому відношенні преса недосконалим чином відповідає своїй ролі контролюючої влади.
— Ви часто спілкуєтеся з українськими олігархами. Вас бачили на футболі з Рінатом Ахметовим. На вашу думку, чи мають шанси українські олігархи — часів первинного накопичення капіталу — стати європейськими?
— Частково вони такими вже й є. У багатьох державах, поглянемо, наприклад, на США, існували такі періоди, коли відбувалося накопичення капіталу. Наприклад, Рокфеллер і деякі інші були тим, що ви називаєте, — олігархами. Але вирішальним є уміння політичної системи давати раду цьому явищу і не підпадати під його вплив. Багато залежить від того, чи приймає політика участь в цій грі або встановлює правила гри на користь людей і користь держави.
— Ваше нове призначення — представляти у світі Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), чи є це для вас підвищенням або шансом переїхати до Парижа, як це зробив ваш попередник?
— Більшість людей хочуть потрапити до Парижа. Для мене це повернення після того, як в 1977 році я потрапив до Парижа як студент і докторант. І в той же час це буде абсолютно новий виклик для мене — така собі різнобічна діяльність з акцентом на економічну політику. Це ж чудово, вчитися все життя. Але я так чи інакше, незалежно від того, що робитиму в майбутньому, збережу Україну в своїй голові й у своєму серці.
— До речі, не могли б ви коротко сказати, що потрібно зробити Україні, аби потрапити до клубу багатих країн, який ви тепер представлятимете?
— (сміється) Вважаю, що наступним важливим кроком повинна була б стати угода про асоціацію. Багато держав безуспішно прагнуть знайти членство ОЕСР. Для України важливо зараз здійснювати ті кроки, які першочергово необхідні для досягнення цієї мети.
— Які враження ви заберете з собою або іншими словами, що більш всього вам запам’яталося під час перебування в Україні?
— Я відкрив для себе дивну, прекрасну багатообразну країну, починаючи від Ужгороду і закінчуючи Донецьком, починаючи від Десни і до Керчі. Найсильніше враження на мене справили молоді люди, багато хто з яких володів німецькою або англійською мовою, і на прикладі яких я переконався, скільки талантів, скільки знань і скільки здібностей є в цій країні. Я волів би, аби цю енергію, цю силу допускали туди, де їй, власне і місце: в університети на професорські посади або в політику на посади, пов’язані з високим рівнем відповідальності. Тобто необхідно форсувати те, що ми називаємо зміною поколінь.
— У ЗМІ з’явилася інформація, що вас тут в Києві змінить посол Німеччини в Білорусі Крістоф Вайль. Що б ви йому побажали?
— Терпіння і невтомності. Мені відомо, що він знає російську мову. Я також вважаю, що він намагатиметься оволодіти й українською мовою. В усякому разі, думаю і бажав би, аби у нього на його робочому столі, як і в мене, була газета «День».
