У квітні 2002 року багатолюдні демонстрації, відомі як «водна війна», змусили президента Болівії Уго Бансера розірвати договір з єдиною міжнародною корпорацією, зацікавленою в реалізації найбільшого проекту країни. Нещодавно ще одне народне заворушення зупинило проект з експорту природного газу до Мексики та США через морський порт у Чилі. Призвідники «газової війни» використали її для повалення президента Санчеса де Лосади та зупинки процесів модернізації країни — посилення інститутів, відкриття ринків та інтеграції Болівії до світової економіки. Ці так звані «війни» — частина того ж конфлікту, що спричинив бунти селян у вересні 2002 року, протести селян, які займаються вирощуванням коки, спрямовані проти знищення посадок цієї рослини з метою боротьби з торгівлею кокаїном, а також відкликання на початку нинішнього року прогресивної податкової реформи.
По суті, усе це — один безперервний конфлікт між демократією та популізмом, що залишає майбутнє Болівії між двох вогнів. Сторони втратили довіру одна до одної, а соціальні війни витіснили політичний прогрес. За безперервного зростання напруженості та недовіри в суспільстві політики та громадські діячі Болівії залишаються в шоку, боячись зіткнень із масами. У свою чергу популісти можуть підняти маси, але не можуть запропонувати альтернативу. Вони шкодують про минуле та бояться глобалізації.
І поки сторони «воюють» одна з одною, від цього страждає країна: через «водну війну» бідняки, як і раніше, п’ють брудну та дорогу воду, через війну газову ми, найiмовiрнiше, не отримаємо нових прибутків від експорту. Болівії потрібні лідери, які зупинять у країні соціальні війни, що призводять до застою.
Заради майбутнього Болівії обидві сторони повинні реалістичніше поглянути на її минуле. Рівень бідності — ще помітніший при урбанізації Болівії — надто великий, але він був вищим перед тим, як розпочався процес модернізації країни. Практично всі показники свідчать про значне просування за 21 рік існування демократії в Болівії. Дитяча смертність знизилася наполовину, дедалі більше громадян здобувають освіту, а електрика, телефон та послуги санітарно-гігієнічних служб стали доступні набагато більшій кількості людей. Навіть більше, відкрито багато нових можливостей для участі у суспільному та політичному житті.
Ці успіхи — результат сміливих інституційних реформ та зростання державних витрат на соціальні програми. Вони — частина сучасної демократії. Жодне з цих досягнень, проте, не було підкріплене зростанням відповідальності громадян за долю нації. Незважаючи на бажання болівійців користуватися плодами демократії, ми не усвідомили необхідність свого внеску в зростання суспільного благополуччя. Багато хто ухиляється або відмовляється сплачувати податки, звертаючись до співчуття бідним верствам.
Лідери бідняків вважають за краще романтизувати минуле. Незважаючи на різке зниження етнічної нерівності в останні 50 років, історична пам’ять жива й у нових, вже міських поколінь народності аймара та кечуа. Вони справедливо оспорюють думку про те, що їхні предки були на нижчому рівні розвитку, але при цьому ідеалізують їхнє сільське, общинне життя.
Нинішній стан речей навряд чи виправдає їхні очікування, особливо наївні на тлі ідеалізованого минулого та нових зразків споживання, пропагованих у засобах масової інформації. Їхні очікування, таким чином, не відповідають нинішнім реаліям, а політики сприяють цьому, обіцяючи більше, ніж можуть зробити, і, таким чином, втрачають довіру виборців.
Почуття невдоволення посилилося після того, як багато політичних лідерів Болівії та їхні прибічники, які пережили регіональну кризу 1990-х, висловили сумніви в необхідності модернізації. Інституційні реформи закрили раніше безконтрольний доступ уряду до користування державними ресурсами. Як наслідок, політичні партії та громадські організації виступили проти реформ. Президенти Бансер, Кірога та Санчес де Лосада втрачали популярність, а кількість невдоволених зростала швидше, ніж будь-коли.
Після політичних виступів та грабежів кінця лютого нинішнього року католицькі єпископи Болівії настійно та невпинно пробували створити відповідне місце для ведення діалогу. Однак радикальні етнічні групи відкинули ініціативу, дозволивши групі, яка організувала виробників коки, скористатися ситуацією та роздмухати націоналістичні настрої.
Це було нескладно зробити, якщо зважити на втрати, що добре збереглися в пам’яті населення Болівії: втрату побережжя в Тихоокеанській війні з Чилі у 1879 році, втрату посівів коки через боротьбу США із наркотиками та природних ресурсів — через транснаціональні корпорації. Популісти перетворили ці настрої на політичну силу, що відкидає всі зусилля, які ведуть до глобалізації та відкритого суспільства.
Цей конфлікт триває. У Болівії популістський/общинний рух ще сильний, але він здатний лише відстрочити проведення реформ. Для усунення причин конфлікту болівійці повинні усвідомити, що реформи — це єдино правильний шлях, який веде до прогресу та справжнього розвитку.
Роберто ЛАСЕРНА — болівійський соціолог, запрошений професор Принстонського Університету.
