«Господи, як я сумую за холодною війною!» — зітхав голова британської розвідки в останньому фільмі про Джеймса Бонда. На цьому тижні створилося враження, що бажання М. виконуються, — із Великої Британії вислано чотирьох російських дипломатів, правила видачі віз посилені. «Провокація!» — волали російські ЗМІ у відповідь на цей крок Великої Британії. «Русофобія», — прогарчав із Москви міністр закордонних справ.
Відповідь Росії надійшла 19 червня: із Москви вислано четверо дипломатів, оголошено, що російські чиновники в Велику Британію більше не їздитимуть, як і не видаватимуться й російські візи представникам Великої Британії. Крім того, уряд Росії заявив, що не може більше працювати з Лондоном у галузі боротьби з тероризмом.
І сюжет скандалу, і герої, і висловлювання, що використовуються, неначе прямо списані зі сторінок якогось шпигунського роману. Жертва — Олександр Литвиненко, колишній агент КДБ, який утік у Велику Британію і в минулому році був отруєний полонієм- 210. Лиходій — Андрій Луговий, також ветеран КДБ, якого Королівська служба з кримінальних обвинуваченнях (Crown Prosecution Service) звинуватила в здійсненні цього злочину. На задньому плані невідступно маячить фігура олігарха Бориса Березовського, який посварився з президентом Росії Володимиром Путіним і отримав у Великій Британії політичний притулок. На цьому тижні британська поліція заявила, що він також став об’єктом замаху, який, проте, завдяки їй не вдався.
Однак проводити паралелі з холодною війною було б хоч і принадно, але неправильно. Росія більше не прагне експортувати власну ідеологію. Комунізм мертвий і в Путіна немає намірів його відроджувати. Москва виблискує вогнями епохи споживання, а російські компанії стають у чергу на розміщення своїх акцій на Лондонській фондовій біржі.
Якщо справа Литвиненка й виявила провалля між двома країнами, то це провалля культурно-політичного характеру. Жорстка лінія, яку проводить новий британський прем’єр Гордон Браун докорінно відрізняється від політики Тоні Блера, який спочатку, як відомо, спробував потоваришувати з Путіним.
Позиція британського уряду абсолютно зрозуміла. Одного з громадян країни убили, а використання при цьому радіоактивного матеріалу переводить це вбивство в ранг загроз національної безпеки. При цьому росіяни відмовляються видати Лугового для суду; розумної альтернативи, наприклад, відкритого міжнародного процесу на території Росії, вони також не пропонують. На цьому тижні новий міністр закордонних справ Великої Британії Девід Мілібенд, виступаючи перед парламентом, заявив, що «або російська влада не зрозуміла, наскільки серйозно ми ставимося до цієї справи, або вони не розуміють серйозності тих питань, які з нею пов’язані».
Офіційна позиція Кремля полягає в тому, що видавати російських громадян іншим країнам не дозволяє російська конституція. Однак всередині країни Кремль не приховує, що конституційна заборона — це лише привід. Звинувачення Великої Британії підносяться російській громадськості як політичне інсценування, направлене на підрив репутації Росії.
Відразу ж після того, як королівська прокуратура виступила з наміром переслідувати Лугового, його з навмисною відвертістю показали на російському державному телебаченні, де він заявив, що Литвиненко був британським шпигуном, і що вбила його МІ-6. Чому Росія повинна видавати Лугового, тим паче, що Велика Британія не бажає видавати Березовського, з яким у Росії хочуть поспілкуватися не в останню чергу через його заклики до зняття Путіна?
— Аргументи, якими оперує Кремль, носять позаюридичний характер і видають позаюридчний спосіб мислення, — стверджує Лілія Шевцова, співробітник Московського центру Карнегі.
В основі конфлікту лежить глибоко вкорінена переконаність Кремля в тому, що у всьому іншому світі справи робляться так само, як у Росії — тільки Росія в цьому відношенні чесніша й не так добре вміє приховувати істинні мотиви своїх дій. У Росії наполегливо не бажають визнавати, що відмова Великій Британії екстрадувати Березовського — це рішення не політичне, а юридичне. Як стверджує один кремлівський оглядач, Путін вважає — керуючись, судячи з усього, особистим досвідом служби в КДБ, — що незалежність судів, свобода слова й вищість прав особистості й людського життя над інтересами держави — це лише личина, одягнута Заходом для задоволення власних корисливих інтересів.
Однак несприйнятливість у цьому відношенні абсолютно взаємна.
— На Заході не розуміють, як країна, що прагне бути членом таких міжнародних клубів, як «група восьми», може діяти наперекір іншим членам цих клубів, — стверджує Шевцова.
Якщо в Росії прийняли капіталізм, то це ще зовсім не означає, що разом із ним були прийняті й інші західні цінності. Росія, можливо, і хоче поглиблення своєї інтеграції з Заходом, але також вона хоче, щоб ця інтеграція проходила тільки на її, Росії, умовах.
У якомусь значенні Путін, напевно, відчуває зараз полегшення. Світ знову знаходить знайомі контури: є кордон, за яким — ворог, який плете підступи з метою не допустити, щоб Росія впливала на світові справи. Однак між Путіним і його радянськими попередниками величезна різниця. Радянська еліта не купувала в Лондоні нерухомість і не прагнула вчити своїх дітей в британських приватних школах. І хоч політичний вплив Великої Британії на Путіна вельми й вельми обмежений, вона дає можливість сотням багатих росіян, багато хто з яких пов’язані і з владою, вести чудовий стиль життя, якого немає в Росії.
А це означає, що якщо висилка дипломатів ніяк не вплине на Росію, то другий захід — посилення процедури видачі віз для держчиновників — можливо, буде для неї чутливішою. Не виключено, що саме тому Москва вирішила зайти в цьому скандалі так само далеко, як і Велика Британія, і припинила видачу віз для її представників. Кремль, напевно, занепокоївся, що Європейський Союз та Америка в суперечці з Росією стануть на бік Лондона.
Хоч якими жорсткими висловами оперує Путін, він зараз опинився в складному становищі. Знав він чи ні про операцію зі вбивства Литвиненка, відмова Кремля від співробітництва з британськими слідчими, а також надана Луговому підтримка ЗМІ неминуче вплутують його в цю справу. Як висловився один колишній генерал КДБ, справа Литвиненка, крім усього іншого, будь-якому наступнику Путіна дає величезну владу над ним. Адже відомо, що один із перших росіян, який мав намір утікати у Велику Британію, якщо на батьківщині ситуація складеться проти нього, був Іван Грозний. А ось Путіну та його еліті, швидше за все, доведеться винаходити іншу стратегію, куди тікати з Росії.
