Наші думки про Ірак здебільшого сформовані внаслідок щоденних повідомлень про насильство, яке лютує в країні. Наприкінці минулого року я був організатором основного національного опитування іракської громадської думки, яке продемонструвало складність відносин між громадами у країні. Безумовно, жителі Іраку з різним етнічним або релігійним походженням розходяться в думках із багатьох питань, але при цьому вони приймають спільну національну приналежність, а також прагнення демократії.
Для початку ми попросили жителів Іраку поміркувати над поразкою Саддама: чи справді Іраку краще без нього? Серед сунітів так вважали лише 23%. Однак серед шиїтів 87% вважали, що Іраку краще без Саддама. Курди перевищили цю кількість, оскільки 95% заявили про поліпшення.
Водночас переважна більшість курдів, сунітів та шиїтів — більше восьми з кожних десяти осіб — воліли, щоб їх вважали насамперед іракцями, вважаючи, що «Ірак буде кращим суспільством, якщо люди вважатимуть одне одного іракцями». Велика більшість також підтримує ідею демократичної системи для Іраку.
Важливі розбіжності знову з’являються в соціальних питаннях. Курди мають набагато егалітарніше уявлення про стосунки між статями, ніж суніти або шиїти. На запитання, чи правдою є те, що університетська освіта важливіша для хлопчиків, ніж для дівчат, 78% курдів відповіли негативно. Серед шиїтів не погодилися з цим 50%. Серед сунітів незгодних було меншість: лише 44% вірили в однакову важливість вищої освіти для дівчаток і хлопчиків. Так само 78% курдів відкинули полігамію порівняно з 49% шиїтів і сунітів.
У той час як ці дані показують різні відтінки думок серед домінуючих спільнот Іраку, вони не пояснюють відносин, які, можливо, стоять за триваючим насильством, що спотворює іракське життя. Найрадикальніші відмінності в думках зустрічаються у різних громад у тому, як вони сприймають контроль над майбутнім — можливість побудови кращого життя в Іраку після Саддама — і безпека.
Ми попросили опитуваних вказати, наскільки вони розпоряджаються своїм життям і наскільки оптимістичним вони бачать своє майбутнє, використовуючи шкалу, на якій десять осіб позначили дуже оптимістичне відчуття контролю, і один — глибокий рівень безпорадності й песимізму. У курдів було найвище відчуття контролю й оптимізму, 19% вказали найвищий рівень контролю над своїм життям, і 17% — найвищий ступінь віри в майбутнє. Для порівняння: ті самі цифри серед шиїтів були 10% і 14% відповідно, але лише 4% і 5% відповідно — серед сунітів. Результати крайнього песимізму змінювалися в протилежному напрямі: 14% сунітів вважали, що справи настільки кепські, наскільки це можливо, в той час як лише 2% курдів і 3% шиїтів поділяють цю думку.
Сенс локалізованого насильства також прояснився під час опитування: 17% курдів, 41% шиїтів і 77% сунітів вважали, що життя в Іраку непередбачуване й небезпечне, що є явною демонстрацією результатів триваючого опору, зосередженого в сунітському трикутнику. Така відмінність у ставленні до майбутнього могла б визначити, що, зрештою, станеться в Іраку. Широко поширене політичне насильство як в Ірані, так і в Латинській Америці в 1960-х і 1970-х рр. продемонструвало зв’язок між народними почуттями безпорадності та зростанням міських партизанських рухів. Лідери цих угруповань часто захищали тероризм, наполягаючи на тому, що насильство було єдиним способом повернути надію деморалізованим людям. Цей аргумент, спростовуваний протягом довгого часу, резонує в діях іракських повстанців та їхніх фанатичних союзників.
Це не означає, що небезпечне й деморалізоване суспільство підтримує насильство. Внаслідок своєї бездіяльності таке суспільство може просто бути надто пасивним, щоб протистояти людям, які здійснюють акти насильства, діючи від його імені. Якщо іракський лідер шиїтів Моктада аль-Садр та його послідовники вирішили зупинити своє власне насильство, це сталося не просто через переважаючу вогневу потужність сил коаліції. Це сталося, бо релігійне керівництво шиїтів почало почуватися цілком правомочним, оптимістичним і безпечним, щоб примусити садристів припинити свій заколот.
Якщо керівництво сунітів відчуло б, що воно може вплинути на результат політичних подій, які нині розгортаються, воно також могло б зупинити заколот. Саме тому політичні переговори — відкриті й таємні — які, за повідомленнями, тривають нині, є життєво важливими. Вони пропонують сунітській спільноті можливість брати участь у новій системі.
Очолювана американцями коаліція може допомогти, вживаючи більше заходів, які зміцнили б місію надії й оптимізму для спустошених і деморалізованих іракських сунітів. Лише воєнні дії можуть тільки погіршити становище.
Мансур МОАДДЕЛ — головний дослідник Національного опитування громадської думки в Іраку, професор соціології в Університеті Східного Мічигану.
